Останній сигнал
Шрифт:
— А потім те ж саме мені розповів дід. І ще про нашого предка, ім’я якого не збереглося через те, що воно не гідне пам’яті. Спочатку його звали грабіжником — він займався тим, що входив у чужі домівки і забирав одяг…
На його тремтячих губах промайнула слабка посмішка, а я не бачив у тому, що він розповідає, нічого смішного. Потім зрозумів: він не пам’ятає того, що пам’ятаю я. Саме тому він посміхається, пригадуючи про злодія.
— Його схопили, ізолювали в спеціальному будинку, де стіни були непрозорі, а на вирубаних у них квадратах були залізні грати. (Знову на одну лише мить його губи склалися
Хвилювання рудого посилювалося. З усього видно, він готувався заговорити про найважливіше. В повітрі війнуло сіркою і квітами. Його блакитні очі перелякано дивилися на мене.
— Бачиш, я, звичайно, як і всі, трохи знаюся на геології та медицині. Але в основному, якщо пам’ятаєш, я конструктор.
Тепер я пригадав. Його звали Гей. (Від стародавнього імені Гейнц). Гей — творець “Пошуку”. Я бачив його того дня, коли “Пошук” стартував з космічної бази. Гей стояв па спостережному пункті, що опускався, і все задирав голову догори, щоб ще й ще бачити своє дітище, яке зараз понесеться до зірок. Він здавався мені людиною величезного зросту. Його обличчя було рухливим, а очі зіркими, як спостережні прилади. Мені навіть не вірилося, що зараз переді мною стоїть та сама людина.
І як важко йому не було, але він наважився вимовити:
— У нас у роду всі темні, а в мене волосся руде, як у того предка. І очі блакитні. Як у нього. І коли робота не йде на лад, у мене бувають напади гніву. Такий самий темперамент, збудливість, те, що називають неврівноваженою психікою. Бувають хвилини, коли я можу розірвати креслення, наговорити грубощів товаришу. Розумієш?
Він зиркнув мені в очі. І я зрозумів, що він ще не сказав найголовнішого, що він боїться не за себе.
— У мене є син. І зовні він дуже схожий на мене… До, буде, коли він виявиться слабким і не зуміє притлумити в собі спадкову пам’ять? Я щось чув про спадкові спалахи раз у кілька поколінь…
Нарешті я зрозумів, чого він боїться. Тепер настала моя черга посміхнутися, і його обличчя вразу посвітлішало, ніби моя посмішка освітила і його.
— Це не успадковується, — сказав я таким тоном, щоб у нього не зосталося сумнівів. Мені здавалося дивним, що якийсь там фашист міг бути подібним, хоча б і зовні, на творця “Пошуку”. Та хіба байдужість природи мав межі?
Він боляче стиснув мою руку, його голос одразу ш змінився, набрав сили:
— Ну, тепер спасибі тобі ще за один подарунок. Велике спасибі!
І тут, як при спалахові блискавки, я зрозумів, чому він дякував мені за гравіліт, який я прийняв від нього, що він мав на увазі під словом “подарунок”. Пам’ять знову пожартувала зі мною. Я жив у двадцять сьомому віці, але слово “подарунок” сприйняв так, як його б сприйняли кілька століть тому, коли речей для всіх не вистачало і люди залежали від них. А зараз Гей дякував мені за те, що я прийняв створений ним гравіліт, вробивши тим самим подарунок йому. Адже я мав можливість вибрати апарат, запропонований іншим конструктором. Хіба міг Гей не посміхатися, згадавши про людину, яка займалася зовсім незрозумілою йому
Я побачив Степ-Степановича востаннє… Власне кажучи, не його, а те, що від нього лишилося. Уламки апарата, на якому він літав, мерехтіли жовтогарячими цяточками.
Я терпляче чекав, доки закінчать обстеження, передбачав результати. Паличкою колупаючи землю, розбивав зліплені грудочки.
— Він вимкнув автопілот і перейшов на ручне управління, — сказав один із членів комісії. Інший злякано подивився на мене, штовхнув його ліктем, і вони перейшли на шепіт.
“Нічого іншого нам все одно не зоставалось”, — думав я. — Змив частини пам’яті або божевілля, божевілля або змив пам’яті”.
— Він загинув через власну необачність, але… — почав голова комісії.
Я урвав його!
— Не намагайтеся мене розсмішити. В такій ситуації це не вийде.
Він стомлено махнув рукою.
Степ-Степанович загинув тому, що з його пам’яті були змиті відомості, необхідні для управління гравільотом. Ми розвантажували нижні поверхи. Хіба могли ми знати, що викидаємо з кожної “комори”? Ми могли викинути навіть правила ходіння або відомості про власну особу. А в Степ-Степановича змили поняття “праворуч” і “ліворуч”, і один поворот рукоятки розбив його безсмертя, як крихку старовинну вазу.
Чому ми не можемо іноді передбачити найелементарніших причин? Наше бажання, як стовп густого туману, повільно розпливаючись, затуляє від нас усі валуни і прірви на шляху, який ми обираємо.
Моя логіка, напружившись, як тятива лука, випустила в серце отруєну стрілу, і я змушений був прихилитися До дерева, щоб не впасти. Але я вже не міг не думати про те, який це жах — загибель звичайної смертної людини: і для всі, і для оточуючих. Вона все одно повинна вмерти рано чи пізно. І як то страшно й безглуздо вмирати від випадковостей для безсмертного! І чи не смішно говорити про безсмертя старовинної порцелянової вази, якщо її не можна помістити під музейну пластмасу? Для тих, хто вирішив боротися проти смерті тендітного людського тіла, природа визначила лише один вихід — безумство. Будь вона проклята!
Я ладен був, як смертельно поранений воїн, тяжко підвестися з землі, випростатися на весь зріст, рвонути сорочку на грудях і вигукнути могутньому ворогу: “На, бий!”
Проте людина двадцять сьомого віку не мала права на красиві дурниці. Це був відгук минулого, вибух нестримної люті. Він допомагав людині колись, у хвилину смертельної небезпеки, вивільняючи непорушний запас енергії. Але тепер він нічим допомогти не міг. Та й смерті я більше не боявся. У моєму ставленні до неї не було ні страху, ні люті. І зараз я думав не про свою поразку, а про інших людей, які йдуть моїм шляхом.
Це я повів їх за собою. Вони одержали сотні років життя, але від цього розв’язка, що чекала їх в кінці, ставала ще страшнішою і безглуздішою. Адже вона забирала значно більше, ніж раніше. Я думав про людей, про мільярди моїх співвітчизників-землян, і ці думки допомогли мені навіть зараз. Я знову вхопив нитку, що вислизнула, здобув стрижень. Я повинен шукати продовження досліду.
Я дивився порожніми очима, як несли до гравільота останки мого друга, більше ніж друга, — одного з нас. Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся — і побачив ДАКСа: він теж був членом комісії.