Останній сигнал
Шрифт:
“Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей… Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів…”
За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення.
— Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію.
— У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я.
Вперше він заперечив, насупившись:
— Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу.
Я
Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: “Їй-богу, тут помилка! І суттєва!”, ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гурійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці.
— Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича.
— Чого ж ви радієте? — запитав я.
Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання.
— Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом.
Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримає. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано.
— Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці.
Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити.
Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас.
— Вам доведеться ще попрацювати над останнім проектом, — сказав я, стримуючи тріумф.
— А в чому річ? — Він ледь опустив голову, і мені стало краще видно його могутнє чоло, на якому ніколи не збиралися зморшки.
— Бачите…Тільки не засмучуйтесь. Ви припустилися суттєвої помилки. Зараз я поясню вам, і ми разом подумаємо, як її усунути.
Я неквапно розклав на столі креслення: не міг собі відмовити в приємності прочитати йому невеличку лекцію про будову людського організму і висловити кілька простих банальних істин, які ми, люди, зрозуміли вже давно.
— Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам’ятати кожен конструктор…
Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів.
Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім’я — Юлій. І він
Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження.
Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною.
Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний.
А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу.
Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів:
— Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися.
Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення.
— Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я.
Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла.
— У вас помилка.
— Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він.
— Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей.
Він хотів заперечити, але я вів далі:
— Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра.
У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив:
— Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому…
Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав:
— Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню…
Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.
— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?
Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:
— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі.