Останній заколот
Шрифт:
Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.
Тетяна Пилипівна зустріла його докорами — обід давно охолов, проте Павлюк жартівливо затиснув їй рота долонею й подався до вікна. Визирнув з-за штори — вулиця була пустельною, — лише тоді Павлюк дозволив накривати на стіл.
Тетяна затривожилася:
— За тобою стежать?
— Я від дідуся утік, — замуркотів стиха Павлюк, — і
— Стежать, питаю?
Павлюк безжурно посміхнувся.
— І від тебе, сірий депеушний вовчику, втечу обов’язково!
— Чекісти? — не на жарт злякалася Тетяна Пилипівна. — Вчепилися в тебе?
— У них нічого не вийде! — самовпевнено заявив Павлюк. — Але справи невтішні… — Він розповів, що сталося біля садиби Павловського.
Тетяна Пилипівна сполотніла.
— Боже мій, — заломила руки, — що буде зі мною? Адже в мене з Богданом Юліановичем…
— Знайомство, — твердо заявив Павлюк. — Випадкове знайомство, тільки й того. Гадаю, старий скоро вріже дуба, та й взагалі він кремінь — нічого не скаже… А ти за його проханням діставала продукти, носила йому. Хіба не так?
— Чиста правда, — пояснішала Тетяна Пилипівна, — більше в нас нічого й не було.
— Ніхто не зможе довести інше, — упевнено сказав Павлюк, і Тетяна Пилипівна, повеселішавши, почала розігрівати борщ.
Улаштувавшись за столом, Павлюк потягнувся до карафки, та пересилив себе: сьогодні він має бути тверезим і бадьорим, як сонячний зайчик на дзеркальному склі. Тетяна принесла повну тарілку борщу, він набрав ложку, та їсти не став.
— Сідай, Таню, — звелів, — і слухай уважно. Перше: безпосередні зв’язки з Павловським обірвати…
— Не дурна…
— Цить, жінко, — металеві нотки з’явилися в Павлюковому голосі. — Сходиш на Львівську, сорок два, дванадцята квартира.
— До Варвари Володимирівни?
— Отже, знаєш куди. Павловський також мешкав там. Розповіси Виноградовій, що саме сталося. Найближчим часом їй треба обов’язково побувати в Павловського, той передасть їй потрібних людей. Явки, паролі й таке інше. Із садиби Богдана Юліановича на вулицю нехай не виходить: депеушники, обпалившись на мені, її вже не випустять. Має тікати через сусідню садибу, у вбиральні задні дошки не прибиті, за нею густий малинник і садочок, а далі — Голосіївський ліс…
— Зрозуміло.
— Нехай перевірить, чи не стежать за її квартирою, Певно, ні. Павловський уже давно у ліжку, за цей час ні я, ні ти, ні Виноградова його не відвідували. Учепилися за нього буквально цими днями, інакше вийшли б і на тебе.
— Який жах! — сплеснула руками Тетяна Пилипівна.
— Не галасуй! Кажу: до тебе їм присікатися важко. Отже, головне, аби Виноградова якнайшвидше перебрала віжки в Павловського. А я…
— Невже й ти злякався, любий? — не без іронії запитала Тетяна Пилипівна.
— Я не з полохливих, але обережний. Зараз ми пообідаємо,
— Шкода, — засумувала Тетяна Пилипівна, — без тебе мені буде важко.
— Я скоро повернусь, — пообіцяв Павлюк, знаючи, що навряд чи хтось зможе затягнути його на Гоголівську.
26
— Підіб’ємо перші підсумки, — сказав Горожанин, — робота просувається досить повільно, і її наслідки ніяк не можуть задовольнити нас. Не кажу вже про явні недогляди й навіть провали. Чим можна пояснити те, що вчора помічник оперуповноваженого Осьмушко прогавив чоловіка, який приходив до Павловського? Розкажіть, як це сталося, товаришу Осьмушко.
Осьмушко підвівся й винувато шморгнув носом. Стояв, переступаючи з ноги на ногу, й мовчав.
— Так уже сталося, — сказав нарешті. — Виходить, я негодящий для ДПУ, товариші, і прошу відпустити мене назад у депо. Слюсар я, із залізом звик мати справу, я вам паровоз так відремонтую, що десять тисяч верст без догляду пройде, а тут… — Розвів руки й знову шморгнув носом. — Ніякий я не сищик…
— А я сищик? — приступив до нього Горожанин. — Ти як нашу роботу розумієш, товаришу Осьмушко? Не сищики ми, а політичні працівники, й боремося з контрою, бо таке завдання одержали від Радянської влади.
— А я, коли паровоз на лінію випускаю, з контрою не змагаюсь? — почервонів Осьмушко.
— Усе наше життя — боротьба, — погодився Горожанин, — тільки на різних революційних фронтах. І нас з тобою, товаришу Осьмушко, партія недаремно до ДПУ послала. Бо тут — лінія фронту, а ти, як робітник і комсомолець, саме на цьому передньому краї і повинен битися.
— Згоден битися й навіть загинути, — зблиснув очима Осьмушко, — але ж ви вимагаєте іншого, Я мав завдання спостерігати за садибою Павловського і стежити за її відвідувачами. Підмінив товариша Мальцева о третій ранку, потім близько десятої з’явився той тип. У сірому піджаку й капелюсі, пройшов просто до садиби, не зупинявся, не розпитував перехожих, простував упевнено, і я вирішив, що він іде до Павловського не вперше.
— Детальніше опишіть його зовнішність, — наказав Горожанин. — А вас, товаришу Мальцев, прошу зафіксувати на папері усний портрет.
Осьмушко подумав трохи й почав не зовсім рішуче:
— Значить, у сірому піджаку, а капелюх також сірий, тільки темніший. Штани світлі, а на туфлях гамаші, точно такі, у яких піжони Хрещатиком швендяють. А сам він повновидий, червонопикий, вгодований, а вуса стирчать, як у старорежимного офіціанта. Угору так стирчать, — показав пальцями, — й кінчики вусів тонесенькі.