Останній заколот
Шрифт:
— Наплювати на всі печені в світі! — швидко заявив Павлюк.
Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору — позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.
Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві
Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, — заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.
Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта — дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів — видно, поверталися з базару й недобалакали.
Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:
— Швидше, полтину на чай!
Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.
Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:
— Як живемо, громадянко Виноградова?
Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:
— Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?
Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:
— Маєте на увазі Богдана Юліановича?
— Не головного ж депеушника Лівшиця…
— Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.
— А я не претендую на це.
— Богдан Юліанович захворів.
— У Голосієві?
— Де ж йому ще бути?
— Тоді дозвольте відкланятися. А тут, — знову копнув ногою валізу, — журнал “Новь” — для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.
— Ви поганої думки про пролетаріат, — заперечила Виноградова. — Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.
— Щасливий, хто вірить, — пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. — Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. —
— Гребуєте?.. — Усе ж Павлюк трохи розлютився. — А гроші все ж візьмете?
— У вас — ні.
— Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І одержано їх за кордоном, тобто за звичайне шпигунство. І мені б хотілося довідатися, як мириться з цим ваша вишукана дворянська совість?
Виноградова підвела на Павлюка очі, повні зневаги. Як пояснити цьому бидлу, що вона не зраджує Росію, а захищає її? І бере гроші тільки тому, що не має інших засобів для існування? Що вона з величезним задоволенням відмовилася б від подачок Павловського і працювала б безкоштовно, тільки заради ідеї, заради багатостраждальної Росії та її змученого та обдуреного народу?
Однак навряд чи цей самовпевнений і обмежений тип зрозуміє її…
Але Павлюк збагнув, які саме почуття переповнюють Виноградову, проте йому було начхати на них — нахабно посміхнувся і вийшов, щосили грюкнувши дверима.
І відразу забув про Виноградову. Як забував про все, що приносило прикрощі. Навіщо самому собі плювати в душу — для цього й так знайдеться стільки бажаючих!
Богдан Юліанович справді хворів і лежав у ліжку змарнілий. Жінка, яка ходила за ним, повідомила, що старий скаржиться на сильний біль у шлунку й вже давно не підводиться. Але, побачивши Михайла, Павловський пожвавішав, сів, спершись на подушки, й почав розпитувати про поїздку. Дбайливо порахував привезені Павлюком гроші, заховав під подушку й тільки після цього сказав так, наче йшлося про дрібниці:
— Мої справи, Михайле, погані, мабуть, я скоро помру. — Побачивши заперечливий Павлюковий жест, додав з притиском: — Слухай і не перебивай. Отже, готуватимемося до найгіршого. У разі моєї смерті обов’язки по організації зв’язку з Центром дії та польською контррозвідкою перейме Варвара Володимирівна. Знаю, у тебе з нею взаємини не вельми гарні, й, взагалі, краще було б знайти мужчину, але кого? Ти не погодишся, та й для чого тобі? Грошей маєш не менше, ніж я, навіть більше, до того ж — воля. Фігаро тут, Фігаро там… Я б і сам з задоволенням помінявся з тобою. Коротше, кращої кандидатури, ніж Виноградова, немає. Передаси в Парижі й Варшаві: всі контакти через неї, підпільне прізвисько її — “Соломон”. Ясно?
— Рано ховаєте себе, Богдану Юліановичу. І я абсолютно певен…
— Не викараскаюсь я, Мишко… — Павловський закашлявся. — А справи хочу лишити в ажурі. Варвара знає всі ходи й виходи, тримає зв’язок з Чебаковим, а тепер я передам їй і Яковлєва. А через Яковлєва… — Богдан Юліанович затнувся, та Павлюк збагнув, що саме він має на увазі, і додав упевнено:
— Інформація для “двуйки”!
— Здогадливий ти, Михайле… — Недобре примружився Богдан Юліанович.