Останній заколот
Шрифт:
— Ми не покладаємо великих надій на підтримку Центрального штабу. Вони там усі заполітикувалися й більше дбають про себе, ніж про свій народ.
“Зрештою, маєш рацію”, — схвалив подумки Вовк і сказав:
— Я вже повідомляв отамана Длугопольського, що закордонна підтримка реальна тільки за умови захоплення повстанцями великого населеного пункту, скажімо, Житомира, й створення в ньому народного уряду.
— Завдання не таке вже й важке, — ані на мить не замислився Петрик. — Житомир ми захопимо через два — три дні після збройного виступу.
“Авантюрист, —
— Я переконаний, що так воно й станеться, — сказав, — має статися, бо надто багато невдач на нашому шляху.
— Смуга невдач закінчилася, — підтримав його Длугопольський, — ми вступаємо в новий етап боротьби, який віщує удачу. — Він підвівся, обвів усіх просвітленим поглядом. — Від нас, — сказав упевнено, — саме від нас, від нашого хисту, впертості, розуму й мужності залежить майбутнє цілого народу, й ми свято виконаємо свій обов’язок.
29
Перший номер “Нови” вирішили відзначити чаюванням знову на квартирі Василенка-старшого. Зібралися в тому ж складі, не прийшов лише Чолганський, який виїхав у службове відрядження, але замість нього запросили Толпигу. Борис Миколайович відчував себе справжнім іменинником, адже журнал з його статтею вже поширювався в Києві й мав певний розголос серед інтелігенції.
Марія Данилівна клопоталася на кухні біля самовара, а чоловіки розташувалися в професорському кабінеті навколо журнального столика, де стояла велика бронзова попільниця й височів стос свіженьких, щойно з Парижа, журналів. Лише Толпига нервово походжав по кабінету, усім своїм виглядом виказуючи заклопотаність — йому вже замовили другу статтю, вона була майже готова, й Борис Миколайович відчував себе якщо і не першим серед перших, то принаймні рівним із Смирновим та Василенком-старшим — визначними київськими інтелектуалами.
Микола Прокопович закурив цигарку, струсив попіл і запитав:
— Як гадаєте, панове, на Єлизаветинській вже одержали “Новь”?
— Там сидять наші найзацікавленіші читачі, — сказав Чебаков. — Гадаю, їхні агенти вже нишпорять по місту.
Костянтин Прокопович узяв тонкий і не дуже гарно виданий журнал, ніжно погладив долонею по обкладинці з грубого паперу, мовив:
— Сьогодні ми розберемо останні примірники. Поширювати треба обережно, найперше — серед молоді.
Смирнов кивнув.
— У мене є кілька відданих студентів, — сказав. — Я скористаюсь їхніми послугами.
— Сподіваєтесь, що студенти після прочитання журналу вийдуть на вулиці? — не без єхидства запитав Чебаков. — Стаття Бориса Миколайовича гарна й запальна, та навряд чи матиме такий ефект.
— Завоювання молоді — одне з наших основних завдань, — сказав Смирнов. — І я не бачу нічого поганого, якщо вони вийдуть на вулицю з нашими гаслами. Принаймні маємо прагнути цього.
— Маємо, — погодився Чебаков. — Академічна група Центру дії вже одержала
— Є вже така група? — здивовано зметнув брови Василенко-молодший.
— І досить міцна.
— Браво!
Толпига зупинився посеред кабінету. Перед очима постала Велика Володимирська перед червоною спорудою університету, ущент запруджена молоддю. Побачив збуджені, розчервонілі, гнівні юнацькі обличчя, вродливих і ніжних, але також розгніваних курсисток, які підводять затиснуті в кулаках журнали із його статтею… І як потім багатотисячна демонстрація рушає Бібіковським бульваром, а потім суне Хрещатиком до думи, як розгніваний народ виганяє з неї більшовиків…
Невже можливий такий тріумф?..
Раптом подумав: справді, усе в світі йде від особистого. Мені погано — погане й суспільство, мені добре — отже, не так уже й погано довкруж. Якщо б більшовики визнали його талант, можливо, друкувався б Толпига в “Пролетарській правді”, ганьбив контрреволюцію, викривав ворогів Совдепії, таких, як Чебаков і професор Василенко…
Борис Миколайович заплющив очі. Певне, написати саме таку статтю йому було б легше, ніж чергову для “Нови”. І фарби знайшлися б яскравіші, і на іронію можна було б не поскупитися, та й взагалі краще писати про людей, яких бачиш наскрізь, ніж оперувати абстрактними поняттями.
Борис Миколайович подумав трохи, поторгав пальцем верхню губу й мовив:
— Ставлю на обговорення шановного товариства одну з тез наступної статті: совдепи не терплять опозиції. її терпів навіть царат, думи, хоч і розганялися, та все ж існували, а більшовики зліквідували фракції навіть у своїй партії. До чого це призведе?
— Хаос! — авторитетно заявив Василенко-молодший. — А як наслідок — безмірне захвалювання окремих осіб, й вони відчують себе богами, оточать себе підлабузниками й сірістю, а сірості завжди більше…
— Про свою країну завжди слід писати з любов’ю! — з пафосом виголосив Толпига. — Але чому в мене з пера бризкає ненависть? Невже я не люблю свою Україну?
— Свою, — вагомо підкреслив Микола Прокопович. — Свою Україну, а не більшовицьку.
— Але ж країна — це не тільки поля й ліси. Народ!
— Народ… — ствердив Костянтин Прокопович. — Я за наш народ душу віддам, тільки чого він такий інертний? Чи ми такі дурні та недолугі, що не можемо розворушити його?
— Народ просто ще не дозрів до революції, — сказав Чебаков. — Запаморочилося в голові, почав трощити направо й наліво, а потім потрапив до більшовицьких тенет…
— Бо вони вчасно викинули гасла, які імпонували народові, — подав голос Смирнов. — І це свідчить про гнучкий розум їхнього лідера.
— Ви за Леніна? — здивувався Чебаков.
— Якщо б так, не сидів би з вами.
— А мені здалося…
— Здалося!.. Нам багато що здається. Поки ми сперечалися й топили один одного, есери — кадетів, а соціалісти — анархістів, більшовики вийшли на вулиці й завоювали пролетаріат.