Останній заколот
Шрифт:
— Чаєм пригостите? — запитав, бо відчував спрагу.
— Не тільки чаєм, ви у нас дорогий гість, і обід зараз буде.
— Раніше побалакаємо, — зупинив отамана Тимченко, бо знав: справи краще вирішувати на голодний шлунок.
Отаман дав знак, і їм поставили під яблунею лавку, вкриту суконною ковдрою.
— Осінь, — сказав Іван Іванович, побачивши під яблунею падалицю. — От і літо минуло, як швидко все проходить, не помітиш, і на той світ уже треба збиратися…
— Вам ще зарано, — не погодився
— Піхто нічого не знає, — відповів Іван Іванович сухо. — І я, власне, саме з цього приводу, бо, справді, завтрашній день — пітьма. А маємо хоч трохи зазирнути у незнане.
— Якщо б не зазирали, де б ми були! — одповів Длугопольський. — Що маєте на увазі?
— Я приведу до наперед визначеного місця ескадрон червоних кіннотників, — пояснив Іван Іванович. — На чолі з комполку Вариводою. А ви влаштуєте засідку й скосите їх кулеметом.
Очі в Длугопольського пояснішали.
— Однак справа не терпить, — пояснив, — самі знаєте, через тиждень…
— Знаю, тому й пропоную на середу. Де?
— Під Іванополем. Там ліс…
— Маєте рацію, ліс густий і великий. Пообідаємо й поїдемо туди, аби визначити все на місці.
— Поїдемо, — ні на мить не завагався Длугопольський, — заради такої справи…
— Мерин тільки в мене змучений.
— Коня поміняємо.
— Іншої відповіді не чекав.
— Варивода!.. — Потер руки Длугопольський. — Та я заради цього комполку в пекло піду!
— Напосідає?
— Вам цей комполку, по-моєму, набрид більше.
— У мене з ним свої рахунки.
— Тому й підрядили Чмеля?
— І про це чули?
— Микита розповів. Каже: сам не знаю, як той червоний командир врятувався. Якоїсь миті не вистачило.
— Чміль виявився хвальком! — Заявив Тимченко: все ще не міг змиритися, що задурно віддав десять червінців.
— Микита вояк справний, — не погодився Длугопольський, — й рука в нього тверда, то справді якесь непорозуміння, і я візьму Чмеля до засідки, нехай спокутує вину.
— Нехай, — ствердив Іван Іванович, подумавши, що цього разу Чмелеві доведеться обійтися без його грошей.
Вони пообідали квапливо, бо десятеро стрільців на чолі із Чмелем уже чекали біля церкви. Микита, побачивши Тимченка, не знітився, навпаки, лукаво підморгнув Іванові Івановичу як другові й спільникові. Тимченкові хотілося облаяти його, Микита з його усмішками був антипатичний, але приборкав свої справжні почуття і сам подав Чмелеві руку: тепер від Микитової кмітливості та зіркого ока багато залежало.
Іванополя дісталися у сутінках, хоч їхали добре. Обминули село — навіщо вершникам зайвий раз мозолити людям очі — й рушили до лісу. Дорога тут підіймалася на горбок, ліс трохи відступив, але край путівця ріс густий підлісок — непогане місце для засідки. Іван Іванович з Длугопольським зійшли з бідарки, і отаман задоволено
— Ось там, — вказав на густі ліщинові зарості, — поставимо тачанку, і на горбочку, по цей бік путівця. Вшкваримо з обох боків кинджальним вогнем — не встигнуть оговтатися, як скосимо.
Чміль виміряв кроками відстань від ліщини до дороги.
— Одразу накриємо, — згодився, — важливо тільки вичекати, коли весь ескадрон сюди втягнеться. Тоді й вріжемо!
Іван Іванович осудливо похитав головою:
— Думати треба…Командир де їде? Попереду… Поки весь ескадрон чекатимеш, той Варивода де буде? Он там, під лісом, й поки ти червону босоту коситимеш, він у гущавину чкурне. Бо коня має доброго…
— Слушно, — погодився отаман. — Головне — комполку покласти, три чорти йому в горлянку! Решта поверне до Іванополя, ось тоді ти з засади й вискочиш — розвернеш тачанку і вдариш у спину…
— Врахуйте, — зауважив Іван Іванович, — я їх сам приведу й попереду їхатиму. То щоб глупа куля не зачепила.
— Дурних куль літатиме багато! — голосно зареготав Чміль. — За всіма не вгледиш.
— Повинен угледіти, — обірвав його Длугопольський. — Якщо з добродієм Тимченком щось трапиться, головою відповіси!
— Так жартома ж я… — почав виправдовуватися Микита, заховавши очі. Зовсім не жартував: хіба шкода старого пройду, який не може простити йому десять паршивих червінців? Зовсім не шкода, навпаки, якщо куля й зачепить старого — не біда, завжди можна викрутитися, “максим” — не наган, він сипле, як дробовик шротом…
Видно, Іван Іванович вгадав потаємні Чмелеві думки, бо вирішив:
— Я коло того дуба, — вказав на дерево сажнів за двісті до галявини, — зійду, наче до вітру. Ви це здалеку побачите. За дубом і пересиджу, поки ви червоних постріляєте.
— Сидіть, — презирливо скривив губи Длугопольський, однак Іван Іванович зовсім не образився на нього. Хай отаман вважає його боягузом, хай думає все, що завгодно, а під кулі тільки дурні лізуть.
— Від Бердичева до Іванополя тридцять верст, — сказав розсудливо, — приблизно дві години риссю. Я виведу їх між другою й третьою пополудні, отже, о четвертій ви вже маєте бути тут. Про всяк випадок хтось із хлопців нехай поїде зі мною. Перебуде в мене чи в Гольдройза, він поскаче раніше й випередить нас на годину.
— Поїде з вами Павло. — Длугопольський вказав на хлопця в синій сатиновій сорочці, який перестрів Івана Івановича перед Трощею.
— Годиться, — схвалив Тимченко, бо вже мав можливість переконатися в кмітливості хлопця. — Отже, будеіе тут о четвертій в середу.
— Будемо, — ствердив отаман, — обов’язково будемо.
— Дістанетесь галявини лісом, аби не лишити на путівці слідів.
— Слушно. А як ви того комполку виманите?
— Це вже моя турбота.