Останнi орли
Шрифт:
Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри… Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.
Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами — Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть
На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам'ятав…
— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.
— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..
— Ну, отак i передай, що панна чекає..
– закiнчила Дарина. — I що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує i чекає.
Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй гоїли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келiї, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя… I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав її, i йшов до неї, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!"
Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим i розтерзаним катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз палкою молитвою до розп'ятого бога…
Тiльки коли лунали удари дзвона, що сповiщав про пiвнiч, i нiчний сторож клепалом починав будити луну, тiльки тодi влягалися сполоханi Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi.
Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче питання — де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiкує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, — невiдступне стояло перед нею не тiльки в нiчнiй тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi; а замкнуте життя в цих глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами, не давало на те запитання нiякої вiдповiдi.
Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi листа, нi живої людської душi. Це починало гнiтити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навiть брати в нiй участь, — i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не доходили звуки життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з вiдчаєм. Невже вся її мiсiя обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережної України й возз'єднання її з другою половиною, для створення великого цiлого, — ось що цiлком полонило дiвчину. I раптом вона виявиться вiдрiзаною од боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнiвним, а в разi прямого насильства i розбою хiба могли б принести якусь користь її кволi руки…
Дарина сказала матушцi Серафимi, що їй вкрай потрiбно якомога швидше повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими
Та поки що в монастирi було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав пiдкрадатися розпач…
Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити їй про прибуття невiдомої особи, iншi кинулися до брами.
З переговорiв через замкненi кованi ворота з'ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi…
Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.
Врештi браму вiдчинили. Жертвами польської сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцної статури й високi на зрiст. Своїм виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подертої одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.
Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра Євлалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити їй прихистити жiнок у своїй келiї, взявшись обмити й перев'язати їм рани i доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозреної у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям її думок змiнився, що колишнi симпатiї повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалiї.
Селянки ввiйшли до її келiї i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.
— Iменем найсвятiшого Iсуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.
— Вся побiдиши, — вiдповiла Євлалiя.
— А чи є добре зiлля? — спитала друга.
— Загубив ранковий вiтер… — i черниця показала рукою на схiд сонця.
— А нiч оживить! — усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз своїми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келiї ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалiя ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась.
— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, — ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр'я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.
— Все-таки лiпше, — порадила Дарина, — перев'язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.
— Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…