Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужiсть… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатiєю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула своє iм'я.

Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщує нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече.

Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим.

— Добрий вечiр, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого.

— Не впiзнала, хоча твоє обличчя знайоме менi, — вiдповiла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.

— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, — пам'ятаєш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас?

— Навеснi? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер її страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на однiй нозi, — сказала дiвчина.

— Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, — усмiхнувся жебрак.

— Звiдки ж теперечки?

— Iду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

— До мене? — здивувалася Дарина.

— Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула… Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм'я одного iз вiдомих лицарiв України, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, подає їй звiсточку про те, що покинув монастир!

— Орле мiй, соколе мiй, життя моє, - стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: — А хто ж тобi дав їх?

— Козак якийсь, видно, значний…

— Вiн не сказав тобi свого ймення?

— Нi, тiльки дав менi їх iз словами: "Вручи це доньцi генерального обозного i скажи їй, що орел розбив свої пута…"

— А далi, далi?

— Ще додав: "Скажи, що пiднiмається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб вiн оберiгав її всюди…"

— А ще?

— А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати їм ради.

— А ще що?

— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем.

— Ну,

а як же там, на Українi, що ляхи… гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака своє хвилювання.

— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це їм не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, якої не бачили з часiв Богдана.

— Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо… Ти, либонь, стомився, зголоднiв… Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу?

— Хоч десять.

— Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина.

— Покладись на мене у всьому.

— Гаразд, але про це потiм… Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра… То я пiду, а ти приходь надвечiр.

— Гаразд. — Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр.

Iшла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини роїлися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака — вiн тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн їх у години безмовної молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них!

Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого.

— Любий мiй, коханий мiй, єдиний мiй, — повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася.

Дарина спам'яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потiм, потiм… Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити.

Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi.

"Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, — мiркувала дiвчина, — що вiн мав на увазi, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь iнший, потаємний змiст, бо що може важити її слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно i є! — мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. — Вiн хоче, щоб вона їхала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали її в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе її туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? — Дiвчина знову зупинилася. — Що вiн скаже? Втеча розлучить їх навiки. Вiн проклене дочку, бо її вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти — значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому — значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" — Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла…