Останнi орли
Шрифт:
— Так! — погодився Найда. — В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
— Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде!
Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя якої вони склали всi свої речi, й за кiлька хвилин повернувся назад.
Вiд позначеного Аркадiєм мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного
— Далi! — уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що його охопив жах вiд самої тiльки думки про те, що й тут їх могла спiткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде.
— Камiнь! — вигукнув Аркадiй.
— Камiнь! — пiдхопив Найда i, швидко копнувши кiлька разiв, справдi побачив сiру камiнну брилу.
— Тут! — разом крикнули приятелi.
— Хай буде благословенне iм'я господнє! — промовив Аркадiй, скидаючи шапку.
— На вiки вiчнi! — тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв Найда. — Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб!
Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели голови й озирнулися довкола.
Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки вони йшли, пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного — набагато крутiший.
Вершина горба була гола, й тiльки на її схiдному боцi росли, сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб i рiчка…
— Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадiй. — Ех ти, друже мiй, i як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi, то на вершинi якогось горба чи бiля його пiднiжжя, одне слово, в такому мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця?
— Поночi, брате, i в своїй хатi заблудишся, а в чужiй i поготiв, — усмiхнувся Найда. — I так без божої допомоги ми б не второпали цiєї записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба уже червонiє, зараз зiйде сонце.
Товаришi завмерли, чекаючи цiєї митi.
За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами, виринув край вогненного диску…
— Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! — кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки.
Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввiйшли в лiс, обiгнули велике дерево й побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий камiнь, весь оброслий мохом, — вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi.
— Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! — вигукнув Аркадiй i побiг. Найда теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив:
— Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi сказано сiмдесят три!
— Це байдуже! — заспокоїв Аркадiй. — Його крок мiг бути ширший за
— Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.
— А що в нiй сказано?
— Та ось! — Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, там побачиш…"
— Ну, що ж побачиш?
— Та тут клаптик вiдiрвано…
— Гм… Шкода!.. А великий був клаптик?
— Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистачає одного рядка, не бiльше.
— Побачиш! Гм… Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! — сказав Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. — Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?
— Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка, нi рову, нi ями, — стирчить тiльки цей камiнь, отже, пiд ним i закопано скарб.
Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi слова, i потiм рiшуче сказав:
— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано мiсце, де сховано скарб; певно, там писалося: "Побачиш камiнь, а пiд тим каменем закопано скарб".
Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i робота кипiла в їхнiх руках. Пiдкопавши камiнь з одного боку, товаришi побачили, що вiн розширюється донизу, й зрозумiли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi.
— Нi, стривай, так нiчого не вийде! — нарештi промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. — Треба спершу знайти в землi хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа!
Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися на щось тверде.
Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й скарбу пiд ним не могло бути.
Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят три кроки. I коли автор записки, який так точно описував усi прикмети мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що цей камiнь являв собою тiльки вихiдну точку, вiд котрої ще треба було шукати мiсце, де сховано скарб.
Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був вiдiрваний i назавжди втрачений? Товаришi ще раз оглянули всю мiсцевiсть поблизу каменя, але нiчого примiтного — анi горбочка, анi ямки — так i не виявили. Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливiстю… А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ.
— Годi! — похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. — Нiчого з цього не вийде… Кiнець!
Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi впав на землю. Першим отямився Аркадiй.