Останнi орли
Шрифт:
Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.
— Вiн, вiн! — вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадiєм, який уже дерся на кручу.
Скоро Найда теж вибрався на неї i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя…
Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки.
Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi
Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:
— Усе загинуло!
— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiркуємо.
— Що вимiркуємо? — сердито перебив його Аркадiй. — Дивись оно! — вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. — I жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?
Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.
Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?
Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок!
Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й почав швидко спускатися з каменя.
— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадiй.
— Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Лiс був не бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз, то одразу помiтив, що розмiри видимої оку частини лiсу набагато зменшилися вiд змiни мiсця, а краї його зовсiм зникли з поля зору.
— Так i є! — промовив вiн уривчасто й швидко попрямував до лiсу. Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу бiля кручi, Найда пiдняв велику гiлку, прив'язав до неї свого червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований прапор на однiй iз верхнiх гiлок. Спустившись додолу, вiн швидко пiшов до Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi.
Вилiзши на камiнь, Найда приклав руку до очей i одразу ж побачив прикрiплений на деревi прапор.
— Так воно i є! — радiсно вигукнув вiн.
— Що таке? — похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до Найди.
— Знайшов!
— Та що знайшов?
— Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба.
— Де? Звiдки? Як?
— Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти на кручу, сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити на кручу, та ще саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже, вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тiєї далекої. Але мiсцевiсть тут рiвна, навiть далi до середини немовби пiдiймається, i якби дуб був десь за цiєю зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не треба сiдати з правого боку кручi — досить би було просто зiйти на неї. Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме?
– Їй-богу, все правда до останнього слова! — вигукнув вiн, опускаючи руку на плече Найди. — Адже так просто, так зрозумiло все, а от я, хоч би й цiлий рiк просидiв тут, нiколи б не додумався! Ох i голова ж у тебе, брате! Берiмося до роботи: руки сверблять! Я сам усi цi пеньки порубаю, а дуба знайду!
— Стривай, куди ти? Уже ж нiч заходить! — зупинив товариша Найда. — Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б i попоїсти, адже-ми цiлий день i крихти в ротi не мали.
— Згода, — вiдповiв Аркадiй. — Алчу й жажду!
Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узлiссi, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допiзна не змовкала дружня розмова; нарештi полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, вiдшукуючи серед зiрок ту, яка дивиться зараз в очi його коханої Дарини…
Рано-вранцi товаришi повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи… Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розiйшлися в рiзнi кiнцi вiдзначеної Найдою дiлянки.
I для Найди, i для Аркадiя не становило нiяких труднощiв, трохи надрубавши пеньок, розпiзнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправдi виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, вiдросли пагiнцi, — тут не треба було й рубати, але бiльшiсть їх струхлявiла, або поросла деревними грибами, чи так почорнiла й затвердiла, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб вiдрубати вiд пенька кiлька трiсок.
Незважаючи на це, друзi працювали з непослабним завзяттям, але досi серед дерев, породу яких їм' пощастило розпiзнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокiр.
Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився.
Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою i з силою встромив заступ у землю. Вiн уже хотiв вiдкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого серце козака радiсно затремтiло.
Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку — то був жолудь.
— Дуб! — вирвався в Найди радiсний вигук. I тiєї ж митi несамовито закричав Аркадiй:
— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!..
Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав, що вже стоїть бiля мети своїх пошукiв, що вже знайшов заповiтного дуба, — i раптом цих дубiв виявляється безлiч.
"Який же з них той, що їм потрiбний? Як тепер розпiзнати по цих напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?"
Холодний вiдчай охопив Найдину душу.
Довго стояв вiн, спершись на заступ.
Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.
Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i мовчки опустився на землю. Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергiєю людини, щасливої iз своєї знахiдки.
— Що, i в тебе дуб? — спитав диякон, не пiдводячи голови.