Останнi орли
Шрифт:
При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:
— На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них!
— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. — Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу — i показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом.
— Одначе що ж з ними робити? — перепитав
— Викотити їм туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло!
— Правда! — згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолкiв панських!
Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:
— Я ще й досi не спитав пана, — звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони?
Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, най-вiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав єдине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся.
— Нi, я з Волинi, — вiдповiв Найда невимушене. — Якщо чували, з мiстечка Гощi…
– Єзус-Марiя! — сплеснув губернатор. руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. — 3 Гощi? З Гощi Волинської? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!..
Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.
— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, - що приймаю в себе любого сусiду… Пан менi розповiсть i про моїх рiдних, i про все, що дiється нового на моїй коханiй батькiвщинi… Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востаннє побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..
Отаман зрадiв тим обiймам — адже вони давали можливiсть виграти трохи часу — i довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства — вiн вирiшив iти напролом. Блiдi щоки отамана спалахнули густим рум'янцем…
— Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, — знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так?
— Пан губернатор вгадав, — рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. — От уже не сподiвався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана!
— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив… Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жартує: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону… Ха-ха! — i губернатор вдоволено засмiявся.
У Найди потроху вiдлягло од серця: господар своїм базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками.
— Тiльки постривай,
— Так, саме так! — вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана.
— Переплутав, либонь, — зухвало вiдповiв Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно…
— Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дiється у нас на батькiвщинi? Як поживає твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й приємно ж, далебi, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.
Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека.
— А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне!
— Туди йому й дорога! — з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. — Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…
— Я вже звелiв показати їм попа, хоча вiн i подихає…
— А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася?
— Та вже тижнiв зо три!
— Тижнiв зо три! — скрикнув Найда. — I досi його не посадили на палю?
Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!..
А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що.
Недалеко вiд кам'яної будiвлi, де було ув'язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство… Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й "розрада", презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь.
— Та що ви стоїте, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина — сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! — i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.
— Правду пан купець каже: коли гуляти — то гуляти! — вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. — Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! — вiн посунувся i рухом руки запропонував своїм товаришам дати мiсце тим, хто стояв. — Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу є!