Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, — залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспiть його по-нашому, а ви — гайда за мною!

Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.

— Хто тут? — ледве

чутно прошепотiв владика.

— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?

— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.

— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.

— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?

Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.

— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.

Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.

— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…

— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:

— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.

Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.

— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.

Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць.

— Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.

Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння,

а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!

Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…

Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, — куди не кидався парубок — скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…

Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?

Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:

— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..

При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.

Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.

Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити".