Останнi орли
Шрифт:
Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда.
— Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi моєму є радiсть, — пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець.
— Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен… Дякуючи гос-подевi, є надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi своїх обiтниць
Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в її серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав:
— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?
— Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров'я… Вiн так у дорозi не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навiть вiд себе самої. — Нi, про справи — то навпаки… Пише батько, — вела вона далi, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження є з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столицi, — правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасної країни свою державну допомогу.
— Хай буде благословенне її iм'я! — побожно промовив архiмандрит. — Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час.
Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав їм загадково:
— Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!
— Звели, найпреосвященнiший владико! — прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши.
— Благослови тiльки, — вирвався з натовпу другий голос.
— Амiнь! — кинув їм коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвiр'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару бiлої куряви, що довго клубочилася вдалинi.
— Даруй, вельможна панно, менi теж пора! — мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився.
— А його превелебнiй мосцi коня? — звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку.
— Насилу осiдлали, — вiдповiв стайничий, — огир майже не виїжджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику… Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього…
— Давайте! Менi не первина! — завоїсто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум'ям.
Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил…
— Добрий кiнь! — блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов
— Будь обережний! — скрикнула Дарина.
— Не турбуйся, панно! — усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, — i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.
— От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь свiт козак! — весело загомонiли старцi, а один з них, що ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: — От кого б за гетьмана!
Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь, старцi пiшли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до її серця…
VII
Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув їй на вухо:
— Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тодi всiм нам кiнець.
Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки.
Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в таємничу глибину нерухомо застиглої рiчки.
Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками якої допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки.
— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в своїй руцi, — чи пам'ятаєш ти все те, про що ми говорили тобi?
— Пам'ятаю, Петре, — вiдповiла вона тихо.
— Пам'ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'їзду, ти тої ж хвилини вивiсь бiлу хустку на своєму вiкнi. Якщо ж батько надумає щось iнше… ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.
— Ой, Петре! Страшно менi… боязко, — прошепотiла Сара, тулячись до нього.
— У самого душа завмирає, - похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспокоїв би i тебе, i всiх.
Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього свої величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху.
— Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине… Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!