Останнi орли
Шрифт:
— Ой матiнко! Ой царице небесна! — жалiсно заволала якась жiнка. — Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнської!
Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину.
— Тьху ти, хай йому дiдько! — плюнув спересердя Качур. — Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали
— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся вiн до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тiльки гвалт i налякаємо, чого доброго, Гершка, — вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто їде.
— Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось такої темної ночi, — вiдповiв на це Качур.
— А от я й не дiдько, а бачу твоє слiпе око.
— Ай справдi, наче свiтлiше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне.
Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом.
— Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.
Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по своїх мiсцях.
Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.
"Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував вiн себе тривожно. — Невже ж вiн проїхав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?"
У безсилiй злостi й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.
"А що, коли Гершко вислизнув з їхнiх рук i забрав iз собою Сару? Це ж вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб'ють… А Сара? О, коли Гершко довiдається, що вона хоче бути з нами… тодi її жде смерть, так, смерть i нiщо iнше…"
Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.
Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.
Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.
— Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.
— Отож-то й воно, — сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…
— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив
— Отакої! Уже зараз i в замок, — заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?
Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?
— Правда твоя! — погодився вiн. — То гайда ж, панове, до корчми.
— Е, нi, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше'чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.
— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.
Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.
Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.
— Ну, що? — кинувся до них Петро.
— Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, — вiдповiв Качур.
Петро немов скам'янiв.
— Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? — заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричцi з поклажею.
— I пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.
— Авжеж! — докинув Лящ. — I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.
– Є, - зауважив один iз селян, — правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.
— Де ж це? Як? — спитали разом присутнi.
— А на Боярин i на Сидорiвку!
— Правда, правда, — погодились Качур i Довгонос, — могло бути й так.
— Так воно i є! — скрикнув у розпачi Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!
— Ну, мабуть, ще нi, — заперечив Качур. — Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…