Останнi орли
Шрифт:
— То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни.
— Не треба їй i починати її! Упораємось i самi! Блаженної пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Україну пiд свою руку, то може таке бути й тепер…
— Була тодi, кажу знову, цiла Україна, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв…
— Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!
— Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв поєднати весь народ…
— Так, був гетьман,
— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.
— Якщо їх буде тiльки двi, а якщо їх набереться сто тисяч, тодi…
— Не набереться! Без Запорожжя, без Росiї не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.
— Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнiвно промовив Залiзняк, — а якщо всi з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi… Нi! — Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiдаєш, що серцем воно незмiнне… А коли що… то на всяку ж криву дiрку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша!
При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.
— Нi, пане полковнику, — промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, — прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого є й сила, i надiя, i вiра, а я — мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити її!
— Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! — скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. — Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в твоїй душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цiєї душної келiї на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру — i надiя знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобi. — Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить i однiєї iскри, iскра знайдеться… вона вже…
У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.
Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.
У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Києва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника.
— Гаразд, — вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. — Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, — промовив вiн, обертаючись до Найди.
I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.
— Не прощаюся, — сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. — Побачимося ще раз i поговоримо про все.
Молодий чернець нiчого не вiдповiв, — здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.
Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан.
II
У просторому, але суворо чернечому помешканнi
Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв.
На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, — архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнської" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, — вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, — пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, — виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.
Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, — куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.