Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
Я накинув якусь там одежину, необхідну в порядному товаристві, й пішов до Руфової кімнати. Він уже встав засвітив лампу й наливав у бляшанку молока для рябого, підсвинка, який верещав, аж заходився.
— Як же так, Руфе? – кажу я. – Ви знехтували своїми обов'язками й звели нанівець усю мою гру. І поясніть, звідки тут свиня? Ви, як видно, знову взялися за своє.
— Не гнівайтесь на мене, Джеффе, – каже він. – Ви ж знаєте, що я небайдужий до поросят. Красти їх – це вже моя друга натура. А сьогодні трапилася така чудова нагода, що я просто не міг стриматися.
— Ну й ну! – кажу я. – Може,
— Це через те, Джеффе, – каже він, – що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.
— Гаразд, я йду спати, – кажу. – Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.
— Порося було голодне, – каже Руф. – А тепер воно засне й не кричатиме.
Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку «Лексінгтонський щоденник», його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об'ява на першій сторінці:
П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ
Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне – живою й неушкодженою – славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.
Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку.
Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.
— Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! – вітаюсь я весело й приязно. – То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?
— Запакую його в корзину, – каже Руф, – і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.
— Яке чудове поросятко! – кажу я, чухаючи йому спину.
— А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, – каже Руф.
— То ж учора, – відповідаю, – а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, – кажу, – я дам вам за цю свиню десять доларів.
— Мабуть, я не продам цієї свинки, – каже він. –. Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.
— А чому не цю? – питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.
— А тому, – відказує Руф, – що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім'я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так, – каже він, – там стоять два намети, з'єднані
— Свиня не проживе стільки років, – кажу я. – Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.
Руф глянув на мене здивовано.
— Свиня не може становити для вас такої цінності, – каже він. – Нащо вона вам?
— Розумієте, – відповідаю я, – з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об'їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Уобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід – від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе, – кажу я, – по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.
— Я б з дорогою душею зробив вам послугу, – каже Руф, – але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона – артист. Поросята – моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п'ятдесят доларів.
— Але послухайте, – кажу я, витираючи з лоба піт. – Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов'язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.
— Джеффе, – відказує цей поросячий естет, – справа не в грошах, а в почутті.
— Сімсот, – кажу я.
— Хай буде вісімсот, – каже Руф, – і я вирву це почуття із свого серця.
Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.
— Я візьму її до себе в кімнату, – кажу, – і замкну, поки ми снідатимемо.
Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.
— Дайте-но я, – каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.
У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.
Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.