Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
— Ви Джорж Б. Теплі? – питаю я.
— Можу заприсягтися, що це я, – відповідає він.
— Так от, я привіз, – кажу.
— Висловлюйтеся точніше, – просить він. – Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?
— Ні те, ні друге, – кажу. – Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.
Джордж
— Гей, Маке! – гукає Джордж Б. Теплі. – Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?
— З нею? Ні! – каже Мак. – У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.
— Звідки у вас ці фантазії? – звертається до мене Теплі. – З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?
Я виймаю газету й показую йому об'яву.
— Фальшивка! – заявляє він. – Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!
Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї – на двадцять футів попереду від свого вереску.
Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.
— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, – кажу я. – Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?
— Ні, – відповідає. – На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.
В обід я вернувся до місіс Піві.
— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? – питає вона.
— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, – кажу, – то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.
— Тепер ви розумієте, – закінчив свою розповідь Джефферсон Пітерс, – як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.
— Але ж, – почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, – правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили…
Джефф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.
— Ви змішуєте різні поняття, – сказав він. – Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати – хіба не це діловий принцип Уолл-стріту? Там «бики» і «ведмеді» 1,
1. Спекулянти, які грають на американській біржі.
Як ховався Чорний Білл
Худорлявий, дужий, червоновидий чолов'яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом'якшували солом'яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний– певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком.
— Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, – озвався обшарпаний. – Де ти був?
— У Техасі, – відповів червоновидий. – На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім.
Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні в сусідів на обід.
Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці.
Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.
— Моє шанування, – кажу я. – Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?
— О, заходьте, – відповідає цей тип дуже люб'язно. – Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.
— А я ще не під'їхав, – кажу. – Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?
— Ви таки добряче припорошилися, – каже він, – але наші купальні пристрої…
— Я хочу напитися, – кажу. – На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.
Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає:
— То ви шукаєте роботи?
— Тимчасово, – кажу я. – Тут, здається, спокійний куточок?
— Дуже спокійний, – відповідає він. – Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід.