Остання любов Асури Махараджа
Шрифт:
Перш, ніж вони переходять на інший берег залізної ріки автомобілів, Асура запитує у неї:
— Ви не відмовите мені, якщо я проведу вас до метро? Ви ж користуєтесь метрополітеном?
Даша усміхнулася.
— Ні, я не проти. Мені на Квінс.
А пройшовши ще пару кроків, вона спитала:
— Ви давно мене переслідуєте?
— Довше, ніж про це можна сказати в пристойному товаристві.
— Ви надто вихований, як на маніяка.
— Я не маніяк, мем. Повірте, мої наміри куди серйозніші.
— Даша. Мене звати Даша.
— Асура. Асура
Даша підвела брови.
— Ви індус?
— Я з Півдня, — стримано відповів він. — Обережно, сходинка.
— Ваш акцент мені видається знайомим. Надто твердий, як на англосакса, але м’якший, ніж у німців. Можливо, ви з Росії?
— Так уже повелося, мем, що мою батьківщину не позначають зараз на картах. На те є свої причини.
— Ваш народ потерпає?
— Кожен отримує те, на що заслуговує. Однак менше про мене, мем. Ваша особа мені видається значно більш цікавою і незвичайною. Повірте, у моїх намірах немає нічого зловмисного. Однак ця традиція відпускати жінок гуляти самих, тим паче, таких жінок, які потребують особливого захисту, — вона мене вражає чисто американською простодушністю.
Даша усміхнулася.
— Ми, американці, віримо у те, що Господь створив жінку рівною чоловікові, хоч це й суперечить духові Святого Писання. Але такі ми вже є.
— У вас є якийсь опікун? Впливовий заступник?
— Ні, я живу сама. Часом приходить моя тітка, допомагає мені у прибиранні.
— Вона готує вам їжу? Чекає до вечері?
— Ні, я звикла робити все сама. Вже якось навіть не знаю, як воно виходить. Людина до всього призвичаюється.
— Тоді ви не будете заперечувати, якщо я запрошу вас на вечерю?
— На вечерю? Ви дуже швидко встановлюєте контакти з людьми, вам цього не казали?
— У мене немає часу зволікати, мем. Це життя надто коротке, аби бути нерішучим.
— Ну… гаразд. Чомусь я схильна довіритись вам. Моє серце каже, що ви хороша людина.
— О ні, я ще той гад. Це все ваше світло. Воно робить чудеса. Чим ви займаєтесь? У вас є якась спеціальність?
Даша, всміхаючись тією ж чарівною усмішкою, дивилася прямо так, наче бачила шлях. Або наче уникала підвести погляд на Асуру Махараджа. Вони проминули вхід у метро, навіть не помітивши його, й Асура Махарадж повів її далі, вглиб вуличок Мангеттену, в сторону Хеллз Кітчен, де було доволі ресторацій на будь-який смак.
— Я читаю долі, — відповіла Даша. — Я розповідаю людям, що їх чекає в цьому житті. До мене приходять за порадою в складній ситуації. Мені достатньо взяти людину за руку, аби розказати їй те, що їй потрібно почути.
— Як цікаво. Вас навчив цього хтось, чи це дар від народження?
— Моя бабуся навчила мене. У неї теж був цей дар. До неї приходили люди, так само, як зараз до мене. Бувало, стояли чергою аж на вулицю.
— Ваша бабуся ворожила вам? Вона казала вам, що на вас чекає в цьому житті?
— Так, ворожила. — Даша усміхнулася такою ніжною усмішкою, неначе над немовлям, що заснуло, припідняв хтось край серпанку і зразу ж опустив, щоб не турбувати. — Бабуся
На Мангеттен опускалися сутінки, і стали запалюватися вітрини. Замерехтіли лампи, заблищав неон, вулиці пломеніли пекельними вогнями. Асура Махарадж, обережно ведучи Дашу під руку, вивчав вивіски, прицінюючись, куди можна було б зайти для вечірньої перекуски і серйозної розмови.
— Як ви ставитесь до ньоччі? Або до тартареллє? Що ви скажете про лазанью із кедровими горіхами?
— Сьогодні вибір за паном, — озвалась Даша.
Асура Махарадж прискіпливо перебирав вивіски ресторанів, вибираючи між тайською та китайською кухнями, поперемінно натрапляючи то на сімейну піцу, то на традиційний стейк-хауз. Відмовившись від ідеї зайти в індійський ресторан, пройшовши повз марокканську кухню, він зрозумів, що ніколи не знайде тут чогось такого, що могло б передати розкіш та настрій нижніх світів.
Раптом він почув звуки знайомої мови. То був запис, скоріш за все, перепис із вінілової платівки: «Адонаї Елохім Ель Шаддай» — ніжно, трохи надтріснуто, співав старий чоловічий голос. На цій пракриті говорили південні землі. То була мова одного блукаючого народу, що добре знався на чарах.
— Ви любите бувати в «Анкл Мозес»? — спитав він, побачивши вивіску на англійській та на івриті. Йому хотілось поділитися з нею якимись смаколиками, які б бодай віддалено нагадували кухню його (тепер колишнього) дому. Асура Махарадж вагався, чи зайти до «Дядька Мозеса» на рибний кашрут, чи знайти якихось поступливих корейців, котрі могли б приготувати з-під поли трохи хе з собачатини.
Ні перший, ні другий заклад не влаштовували його. Коли він дивився, яким ніжним персиковим світлом сяє її обличчя у сутінках, він не міг думати ані про рибний кашрут, ані про хе з собачатини. Це залишилось десь там, у тропічних джунглях Патали, у переповнених звивистими офіціантками нічних садах-ресторанах, де чути крики екзотичних птахів; тепер це належало минулому так само, як належали минулому Мелісса, Датура, Беладонна, Асторія, Гліцинія, Юдіф із Навруза, Естер, Хорезма, Сяо, Юмі, Юкіко, Кейко, Аґ’яні, Сурендра, Тамасіка, Шошопаншоко із Міктлантекутлі й усі ті чарівні безіменні храмові танцівниці, котрі залишили на його серці стільки шрамів, наче вони в своєму танці розмахували не опахалами з павичевого пір’я, а кинджалами з брунейської сталі.
Чим довше вони спілкувалися з Дашею, тим більше у груди вливалося світло, і висвітлювало одну за одною картини його минулого. Час від часу його зіниці посеред розмови розчахувалися більше: раптовий спогад, наче гостра скалка, пронизував його серце.
Серце… Асура Махарадж подумав, що це чи не єдине місце, куди йому не доводилось заглядати впродовж свого короткого, але бурхливого життя науковця та життєлюба. Він привідкрив завісу над тим, що причаїлося всередині грудей, і одразу ж закрив. Йому було лячно заглядати туди, хоча розумів, що тепер уже дороги назад немає.