Остання любов Асури Махараджа
Шрифт:
Біля Асури на коліна присів молодий чоловік.
— Я медик, — сказав він. — Дозвольте мені. Вона приймає інсулін?
— Ні, — сказав Асура Махарадж.
Молодий чоловік розщіпив верхні ґудзики на її блузці. Шия у Даші розпухла і вкрилась жовтими плямами, наче її душили.
— Схоже на алергічну реакцію. Швидка уже їде.
Молодий чоловік видобув із кишені мініатюрний ліхтарик і став світити ним Даші в очі.
— Вона незряча, — сказав Асура Махарадж.
— Ви давно знайомі?
— Ні. Сьогодні познайомились.
— Це її сумочка? Подивіться, можливо,
Асура Махарадж заглянув всередину сумочки, і на нього війнуло запахом Даші. У сумочці були мереживні рукавички, такі ж чорні, як і її блузка, ключі, гаманець, якесь пластикове посвідчення…
На терасу вже підіймалося двоє лікарів. Вони стали швидко перемовлятися між собою, час від часу запитуючи щось у молодого чоловіка. Асура Махарадж дивився на все це, мов крізь туман. Він став роззиратися навкруги, шукаючи знайомих постатей. Вони були тут, ці душогуби, душителі й убивці, але щось заважало йому бачити їх.
— …поїхати з нами?
— Прошу?
— Ви родич? Опікун? — запитував один із лікарів, низький і розкосий, у зеленому одязі працівників швидкої.
— Я її наречений.
— Давай, наречений, поїхали з нами, — сказав другий, дужий негр, що був тут за медбрата. — Прокапаємо твою принцесу, і буде як новенька.
Принесли носилки, Дашу переклали на них і понесли до каретки швидкої допомоги.
Асура Махарадж взяв її сумочку, светр, тростину, підібрав із підлоги окуляри. Він накинув на себе куртку і підійшов до швейцара.
— Розрахуєтесь, сер? Готівкою чи карткою?
Асура Махарадж нахилився до швейцара і шепнув йому декілька слів. Той, розгубившись, кивнув головою, й Асура Махарадж акуратно причинив за собою двері.
Усе було йому нове — і їхати в машині швидкої, і розглядати дужого санітара-негра, й визирати з вікна на нічне місто. Даша сумирно лежала під крапельницею. Як тільки їй зробили укол антигістамінного препарату, вона тут же прийшла до тями, чим несамовито втішила Махараджа.
— Завезіть мене додому, — попрохала вона ще у машині.
— Ми мусимо доставити вас у лікарню, мем, — сказав водій. — Вас мусять обстежити.
— Зовсім ні, це все риба, я знала, що у мене може бути реакція. — Даша наполягала. Вона стала витягувати з себе трубочки крапельниці.
Водій вимкнув мигалки і зупинився на повороті.
— Ваша сумочка, мем, — поштиво схиливши голову, подав їй речі негрило-медбрат.
— Дама не бачить, — елегантно вклонившись, Асура Махарадж взяв її речі, і підтримуючи Дашу під руку, допоміг їй вийти з машини.
За хвилину вони вже піймали таксі.
— Нам на Бруклін, — сказала вона водієві.
Що тут сказати ще про це місто, де кошмар і блаженство зустрічаються так часто, що починають сприйматися як рівноправні члени суспільства? Що сказати про цих повій і обкурених тінейджерів, про хіп-хоп перед вітринами магазинів, про супермаркети з музичними дисками і кінотеатри з назвами родом із 40-х: Eagle, Loew’s Kings Theatre, Lafayette — від них віяло тими часами, коли Асура Махарадж стажувався як молодий
Таксі зупинилося біля старого вікторіанського дому.
— Я проведу вас. До дверей, — уточнив Асура Махарадж. — Якщо ви не проти. Я мушу пересвідчитись, що ви не впадете.
Весь той час, поки вони їхали у таксі, вони мовчали. Кожне було зайняте своїми думками, й Асура Махарадж вважав за делікатніше, якщо він зайвий раз не турбуватиме Дашу. Сидячи біля водія, він дивився на неї у дзеркальце, милуючись овалом обличчя і загадковим, схожим на мазок фарбою, контуром її губ. Барви вогнів, червоні, зелені, помаранчеві, лягали їй на обличчя, надаючи його виразу щораз нового змісту. Асура Махарадж був щасливий, як ніколи.
— До дверей, — підтвердила вона, й Асура Махарадж, розплатившись із водієм трансцендентною вібрацією мантри «ШРІМ», допоміг їй вийти з авто.
— Ви завжди так розраховуєтесь? — спитала Даша.
— Вибачте, у мене ще немає місцевої готівки. Мені здається, смак райських планет, вкладений у цьому звукові, цінніший за жмені паперу, які у вас тут в ходу.
— Цей пан зі мною, — сказала Даша сонному консьєржу. — Він зараз буде повертатися, Мішель, допоможете йому відчинити двері?
— Так, так, мем, вибачте, вже так пізно, я трохи заспав, — поправляючи окуляри, проговорив консьєрж, старий вусатий чоловік, висохлий, мов струк гороху.
На п’ятому поверсі, стоячи на хіднику, що підводив до її помешкання, Асура Махарадж спостерігав, як Даша відшукує ключі у своїй сумочці і думав, що цей день — найпрекрасніший день у його житті. Він відчував, що Даша мала деяку непевність перед ним, то було природньо — адже вони щойно познайомились, хоч і мали вже нагоду пізнати одне одного за розмовою, за їжею, і в каретці швидкої допомоги.
— Міс Дашо, хоч ви й не дали відповіді на моє найсокровенніше запитання, я мушу сказати, що як науковець і як жива істота я отримав колосальну сатисфакцію. Мабуть, стан, в якому я зараз перебуваю, і називають екстазом. Та строга логічність подій, що виникли на шляху до вас, і, разом із тим, незбагненна краса кожної миті спілкування з вами підводять мене до нових, ще не бачених обріїв розуміння себе і світу. Мій інтелект святкує шлюб науки й духу, і це змушує мене вважати вас найпрекраснішою істотою в цілому Всесвіті. Пробачте, будь ласка, якщо рибний кашрут виявився не найкращою стравою для початку знайомства. Я покладаюсь на вашу милість і сподіваюсь, що це не стане перешкодою для нашої наступної зустрічі. Чи можу я розраховувати на побачення з вами завтра?