Остап Вишня. Невеселе життя

Гальченко Сергій

– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографію». – Слухайте.

«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всі в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нічого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: і нема, і ніколи. А найголовніше: – забув! Я й забув, що я тобі винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобі винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от ніби в голові дірка, а воно оте «винен», узяло та в ту дірку й випало… Почекай, будь ласка, в ту неділю віддам. А через два тижні: Ой, я ж тобі винен! І т. д. і т. ін… Виходить, що позичати краще. Ні!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самі. От ви кому-небудь винні… Берете (гроші чи там щось інше) і йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг приніс! – Невже? Сідайте,

пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як діти? Бігають? А я й кажу Одарці… От, кажу, в Івана діти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дівчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарці. От, кажу, в Івана дівчинка, от дівчинка! – І так вам хороше… Так вас вітають, так вас шанують… А прийдіть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дітям скажіть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здорові, а дурні… Ні, таки – віддавати краще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви гадаєте, що це для того пишеться, щоб ви насінньову позику повертали? Нічого подібного! Ви й самі віддасте… Це я написав так собі, між іншим…»

Прочитали? Так в цій «усмішці» «сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної? Саме до цієї «усмішки» відносяться (натяком) «якісь контрреволюційні мотиви»? І таку критику ви не називаєте літературним шарлатанством? Полторацький має нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?

– «Ми, – пише «морфолог», – проаналізували войовничий антикультурницький характер літературної роботи Остапа Вишні. Відомо, що індустріяльні робітники на численних вечірках зустрічали нашого автора сміхом, а проводили мовчанкою».

Так кінчає свою монографію Полторацький. Але й кінчити він не зміг без кишенькової брехні. Оплески, що ними зустрічають і проводжають індустріяльні робітники О. Вишню – «інфернальному філософові геніталії», що й говорити, не до смаку.

Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.

– Ну, добре, – скрикнув він, – я й цей розділ викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – він кинувся до монографії, але розділів і справді вже не було: монографія туманіла останньою сторінкою. – Ігі-гі-гі! – вдарився в гістерику тов. Европенко-Европацький і вискочив з кімнати.

Я його не зупиняв. По суті розділ був не останній. Був ще розділ про «репортаж» та й розділ про «сучасність» не ввесь я використав. І в цих розділах можна було найти чимало нових «морфологічних» перлів, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щирості: втомився я та й час був пізній. Я пішов до ліжка.

ЕПІЛОГ

Я – не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я – звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибокотрагічні, за те, що вони злободенні, за те, що вони радянські, за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь, за те, що ці усмішки допомогли тисячам новітніх «чумазих» стати до активної роботи на користь соціалістичного будівництва, за те, що… за те що… і т. д., і т. п. Остап Вишня це не тільки фейлетоніст, не тільки гуморист, не тільки письменник, не тільки художник слова, – Остап Вишня – це перш за все громадянин Української Соціялістичної Радянської Республіки. Рідко хто із сучасних письменників так хутко й з таким запалом реагував на всі заходи комуністичної партії й радвлади, як реагував Остап Вишня. Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії, звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але не копирсатися в окремих помилках О. Вишні мусить критика, не тим

паче спекулювати на цих помилках, а заохочувати і саме справжньою радянською критикою нашого талановитого гумориста до дальшої роботи. О. Вишня до цього часу паплюжив одноосібне господарство і темряву, що її породжено було в умовах такого господарювання. Будемо ж чекати від нього нових «усмішок», що в них він відіб'є процеси доби соціялістичної реконструкції, що в них він ще яскравіш розповість масовому читачеві, як збанкрутувало індивідуальне господарство і які чудові перспективи перед господарством колективізованим, якими дикунськими засобами бореться з радвладою озвірілий куркуль, що його зараз робітничо-селянські маси ліквідують як клясу, якими бистрими темпами росте наше соціялістичне господарство і т. д., і т. п.

Але почекайте. Я сказав, як набринькує про Вишню «ліва» балабайка, я й власні свої погляди на творчість нашого письменника-гумориста теж не сховав. Що ж говорять про О. Вишню інші критики?

– «Коли ходить про сатиру, то замість Гайного, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок «літературного обивателя», як казав Щедрін, «непреклонного облічітеля ісправніковской неосновательности і городнического заблужденія, протестанта проти «маленьких вад механізму».

Хто це так критикує Остапа Вишню? Це критикує Остапа Вишню відомий український націоналіст д-р Д. Донцов. Що ми бачимо в цій критиці? Ми бачимо в цій критиці відзеркалення чужого нам світогляду. Хоч фашисти й не можуть не визнати за Вишнею таланту, але прийняти його, як письменника сильного, вони ніяк не погоджуються. Чому не погоджуються? А тому не погоджуються, що О. Вишня, будучи радянським письменником, не відкидає ідеї соціялізму, не нищить цієї ідеї, а, навпаки, допомагає їй і саме боротьбою «проти маленьких вад механізму» нашої соціялістичної машини. Ця, себто донцовська, характеристика О. Вишні, як бачите, цілком збігається з характеристикою Полторацького. Різниця тільки та, що «морфолог» іде далі Донцова: не тільки сили, але талановитости за Вишнею він не визнає.

– «О. Вишня дає літературні шаржі – мавпує здорово різних совітських літераторів та критиків. Але від його дотепів часто дхне чрезвичайкою».

А це хто так критикує Остапа Вишню? Це так критикує його якийсь «Киянин» в органі українського фашистівського студентства «Український студент», що виходив в Празі. Що ми бачимо в цій критиці? В цій критиці ми бачимо незадоволення з О. Вишні. Контрреволюціонерам дуже не подобаються «усмішки» нашого радянського письменника-гумориста, бо від них, як заявляють вони, «дхне чрезвичайкою». І ця характеристика, як бачите, теж збігається з характеристикою Полторацького.

А може покинемо емігрантів і перейдемо до критики радянської?

– «Перше явище – «Остап Вишня», над яким власно мало ще задумувався, а то і просто ще не думав сучасний український критик»… «Традиція «губанівців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні». Низькопробної культури гумор О. Вишні. О. Вишня – це криза нашого гумору». «Гудити О. Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишні і з його смаками, це значить фактично писати рецензію на читача». «Ми констатуємо факт величезної популярности й успіху серед читачівської маси Вишневих «усмішок». Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня «культура примітивізму» (хай дарує пан Донцов на пляґіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє… несе забуття Остапові Вишні».

Хто ж це так критикує О. Вишню? Це критикує О. Вишню Б. Вірний (із книги «Десять років української літератури» узнаємо – Антоненко-Давидович). Треба віддати справедливість Антоненкові-Давидовичеві: пишучи свою «монографію», Полторацький в частині формальної аналізи таки добре його, Антоненка-Давидовича, зпляґіював. Полторацький просто переказав своїми словами те, що вже було сказано Антоненком-Давидовичем.

Отже, ґалерія: Донцов, «Киянин», Антоненко-Давидович – останній від першого («хай дарує пан Донцов на пляґіяті»), і О. Полторацький від Антоненка-Давидовича.