Острів Дума
Шрифт:
— Дивися, чи не з’явиться десь поблизу чапля, — нагадав Ваєрмену.
Він озирнувся довкола, кинув погляд на безлюдний корабель, що погойдувався на м’яких хвилях, і знову подивився на мене.
— А гарпунний пістоль не буде краще для пташечки? Зі срібним гарпуном?
— Ні. Чапля — це просто її їздова тварина, вона користується нею, як людина конем. Вона, либонь, зраділа б, аби ми на неї витратила один з гарпунів, але годі вже Персе отримувати тільки те, що їй подобається. — Я невесело посміхнувся. — Цей період у кар’єрі нашої леді закінчився.
— 3 —
Ваєрмен попросив
— У Елізабет з Персе був міцніший зв’язок, ніж в мене, — почав я. — Значно інтенсивніший за мій. Не уявляю, як вона таке витримала. Отримавши порцелянову фігурку, вона почала бачити все, навіть не перебуваючи поряд. І все малювала. Але найстрашніші малюнки вона спалила перед від’їздом звідси.
— Такі, як замальовки урагану?
— Так. Гадаю, вона злякалася їх потужності, і в неї були підстави боятися. Але бачила вона все. А лялька все фіксувала. Мов екстрасенсорна камера. Здебільшого я побачив те, що бачила Елізабет, і намалював те, що малювала вона. Це вам зрозуміло?
Обоє кивнули.
— Почнемо з цієї стежини, котра колись була дорогою. Вона вела від пляжу до стодоли. — Я показав на довгу, зарослу ліанами будівлю, де, як я сподівався, ми зможемо знайти драбину. — Не думаю, що бутлегер, котрий протоптав її аж до коралового ґрунту, був сам Дейв Девіс, проте, я певен, що то був хтось з Девісових ділових партнерів і що значна частка контрабандного алкоголю потрапляла на Сонячне узбережжя Флориди через острів Дума. З Тінявого пляжу до стодоли Джона Істлейка, а далі вже на материк. Здебільшого найкращі напої, що постачалися до кількох джаз-клубів у Сарасоті й Вінісі, зберігалися тут, як дружня послуга Девісу.
Ваєрмен поглянув на сонце, що хилилося до заходу, а відтак на годинник.
— А чи має це якийсь стосунок до нашої актуальної ситуації мучачо? Хочеться вірити, що так.
— Ти маєш рацію. — Я продемонстрував малюнок, на якому було зображено джбан з дебелою пробкою-закруткою на вершечку. На його боці півколом було написано слово СТІЛ, а під ним, зустрічним півколом, слово ШОТЛАНДСЬКИЙ. Робота була грубою, літери мені давалися важче, ніж малюнки. — Віскі, джентльмени.
Джек показав пальцем на ледь людиноподібну фігуру між словами СТІЛ ШОТЛАНДСЬКИЙ. Намальована була вона оранжевим, з одною задраною ногою.
— Що це за дівча у спідниці?
— Це не спідниця, це кілт. Ти міг би й впізнати шотландського гайлендера.
Ваєрмен поворушив своїми пишними бровами.
— Навряд чи ти отримав би якийсь приз за такий рисунок, мучачо.
— Елізабет запроторила Персе до карликової діжки з-під віскі, — здогадався Джек. — Або вони удвох з Мельдою…
— Елізабет це зробила сама, — похитав я головою.
— А якого розміру ця штука?
Я показав руками десь два фути, подумав, і розставив руки трохи ширше.
Джек кивнув, але хмуритися не перестав.
— Вона
— Облиш ламати собі голову.
Я переклав рисунок джбана під низ і показав їм наступний аркуш. На ньому Няня Мельда у вітальні говорила по телефону. Щось скрадливе бриніло в повороті її голови і нахилі плечей, якоюсь парою штрихів було передано достатньо ясно, як ставилися південні лендлорди у 1927 році до чорних домоврядниць, котрі користуються їхніми телефонами, нехай навіть у надзвичайних ситуаціях.
— Ми гадали, буцімто Аді й Емері прочитали повідомлення в газеті й тому повернулися на острів, хоча газети в Атланті, скоріш за все, взагалі не писали про двох потонулих у Флориді дівчаток. Коли Няня Мельда упевнилася, що сама не може відшукати дівчаток, вона зателефонувала Істлейку — Містеру — на материк і повідомила йому погану новину. Потім вона зателефонувала туди, де зі своїм чоловіком жила Аді.
Ваєрмен стукнув кулаком собі по коліну.
— Аді ще раніше зізналася своїй няньці, де вона переховуватиметься! Так-так, звичайно, так і було!
Я кивнув.
— Молоді сіли на потяг того ж вечора, бо прибули сюди вже наступного дня ще до смерку.
— Тоді вже мали б бути дома і дві середні дочки, — сказав Джек.
— Авжеж, уся родина, — підтвердив я. — А вода он-ген там... — Я показав туди, де, очікуючи темряви, погойдувався на якорі стрункий білий корабель. — Була вся вкрита човнами. Пошуки тіл тривали щонайменше три дні, хоча всі розуміли, що дівчатка напевно вже мертві. Гадаю, останнє, про що міг тоді замислитися Джон Істлейк, це яким чином його старша дочка зі своїм чоловіком довідалися про трагедію. В ті дні він не міг думати ні про що інше, окрім своїх пропалих близнючок.
— ВОНИ ПРОПАЛИ, — промурмотів Ваєрмен. — Pobre hombre. [388]
Я показав наступний малюнок. На нім троє людей, стоячи на веранді Гнізда Чаплі, махали услід великому старовинному автомобілю типу фаетон, що від’їжджав по посипаній кришеними мушлями алеї до воріт і далі, у притомний світ за ними. Я начеркав там пальми і кілька бананових дерев, але зеленого живоплоту на рисунку не було, заростів ще не існувало у 1927 році.
Крізь заднє вікно фаетону виднілися двоє маленьких білих облич. Я торкнувся їх по черзі, вказуючи.
388
Бідненькі (ісп.).
— Марія й Ганна повертаються до Брейденської школи.
— Це якось занадто сухо, — промовив Джек. — Вам не здається?
— Мені ні, — похитав я головою. — Діти не тужать так, як дорослі.
Джек кивнув.
— Так, гадаю, що так. Але мене дивує... — він замовк.
— Що? — спитав я. — Що саме тебе дивує?
— Те, що Персе їх відпустила.
— Вона насправді їх не відпустила. Вони поїхали всього лиш у Брейдентон.
— А де ж тут Елізабет? — поплескав по малюнку Ваєрмен.