Острів Робінзона
Шрифт:
Невистачало ще двох негрів. Манаурі послав у гущавину кількох індійців добре оглянути все навколо, і справді, вони знайшли тіла негрів. Ми остаточно переконалися, що нікого живого, хто б заблудився в гущавині, за нами не лишилося.
В той час, коли індійці готували човни до виїзду — на човнах ми мали намір перевезти поранених до моєї садиби на східному узбережжі острова, — я в присутності Манаурі, Арнака і Мігуеля допитував полоненого. Скільки ж безсоромності, цинізму і зухвальства було в молодого виродка! На мої запитання відповідав тільки грубою
Пихатість цього чоловіка не мала меж. Коли я сказав йому, щоб чемніше відповідав людині, яка, що б там не було, врятувала його від вірної смерті, він тільки глумливо пирхнув. Не вкладалося в його зарозумілій голові, що хтось може посягти на його життя.
— Ти, мабуть, збожеволів! — сказав я зовсім спокійно. — Глянь на трупи своїх товаришів!
— Пхе, вони!.. Не забувай, хто я такий!
— А хто ж ти такий?
— Син губернатора! Ніхто з цих невільників не сміє торкнути мене! А ти, паршивий зраднику нашої раси, перший висітимеш!
У мене було велике бажання дати цьому негідникові в морду, але стримався.
— Отже, думаєш, що син губернатора недоторканний?
— Авжеж! — гордовито скривився.
Дивне лице у нього було! Навіть скривлене, воно було майже таке саме красиве. Що за незвичайне явище: огидний демон в образі ангела!
— Помиляєшся! — сказав я. — Твоє життя висить на волоску.
Молодик нахабно засміявся.
— Завтра прибудуть сюди люди, які навчать вас, голодранців, хто тут пан, а хто висітиме на гіллі…
— Які люди?
— Не знаєш які? З Маргарити.
— Чого б вони мали сюди прибути?
— Ти що, сліпий? Хіба ти не бачив, як відійшло наше судно? Як думаєш, куди воно пішло, га?
Отже, на цьому грунтувалася його впевненість у собі! Впевненість не зовсім безпідставна і помилкова, хоч він і не знав моїх планів відносно свого майбутнього. А я вирішив за всяку ціну зберегти його життя, хоча б навіть усі індійці виступили проти мене, і зберегти, звичайно, не заради його красивих очей, а заради нашої безпеки. Він — син знатного іспанця, отже, не було сумніву, що перебування його в наших руках живим як заложника могло зробити нам велику послугу на випадок нападу на острів банди з Маргарити. Могло стати ключем до нашої волі.
Під час цього допиту з боку моря почулися голосні крики. Звідти щодуху бігло кілька індійців.
— Судно! — кричали. — Судно!
Ми вже думали, що це — про вовка промовка, а вовк тут — іспанці з Маргарити припливли на допомогу своїм, але виявилось, що зовсім ні. Навпаки, це був надзвичайно приємний сюрприз для нас.
Вранці, на сході сонця, піднявся на морі вітерець, але не більше як через півгодини зовсім стих. На морі запанував непорушний спокій. Такі моменти не раз бували поблизу острова, але тривали вони не довше, ніж годину, дві. Десь опівдні завжди зривався великий вітер.
Шхуна не пропливла навіть милі, як паруси її безсило повисли і судно зупинилося. В нашому таборі всі заворушилися.
Серед загального запалу і шуму не можна було втрачати розуму. Покликавши Арнака, Вагуру і Манаурі, я виклав їм такий план: візьмемо обидва човни, на яких прибув сюди загін Матео, в більший сяду я з Арнаком, у менший — Вагура. Всі здорові індійці та негри, за винятком нас трьох, гребтимуть. А ми втрьох стрілятимемо, тому наші руки не повинні тремтіти. Візьмемо всі далекобійні мушкети і, щоб вони далі били, покладемо більше пороху і зарядимо одні кулями, інші шротом.
— А інші зовсім не повинні брати зброї? — запитав Вагура.
— Нехай візьмуть, це не зашкодить, аби тільки нам трьом вони не заважали прицілюватись.
— Так! — вигукнув Арнак. — Точно прицілюватись — то головне!
Манаурі висловив свою повну згоду і негайно прийняв команду над гребцями. Розмістив їх на обох човнах, сам сів на кермі більшого човна. В цей час ми знову заряджали зброю. Мушкетів ми взяли вісім, причому спочатку повинні були стріляти з тих, влучність яких уже добре знали.
— Візьмімо також малий човен із шхуни! — запропонував я.
— Для когось із нас, стрільців?.. — запитав Арнак.
— Ні. Просто для того, щоб відвернути увагу іспанців.
Для екіпажу цього човна досить було трьох чоловік.
Ми вирушили. Гребці енергійно працювали веслами, тільки вода по боках бризкала. Я став на носі човна. Арнак — на кормі. Покинувши затоку, ми вийшли у відкрите море, спокійне, мов озеро у тихий день. Тільки зрідка на кілька хвилин здіймався легенький вітерець, який морщив місцями поверхню моря, але й він швидко вщухав. Шхуна стояла, мов на якорі. Паруси в'яло звисали.
Помітивши нас, іспанці одразу забігали по палубі мов навіжені, то переміщаючи паруси, то пересуваючи якісь речі. Я бачив через підзорну трубу, як вони готували мушкети.
Ми підпливали швидко. Гребці працювали справно. Піт лив з них струмками. Спека страшенна. Неволя з'їла їх м'язи, надірвала здоров'я. Були страшно виснажені, але тепер, у цю вирішальну хвилину, вони відчули в собі несподівані сили.
Ми наблизились на чверть милі до судна. На морі було так само тихо. Вже не лишалося сумнівів, що ми досягнемо своєї мети і шхуна від нас не втече. Два іспанці, обороняючись, могли, звичайно, завдати нам шкоди; але остаточно перемогти повинні були ми.
Я обмінявся поглядом з Арнаком і ще раз велів йому нагадати гребцям, як вони повинні поводитись: якщо розпочнеться стрілянина, витягти весла з води, сховатися на дні човна і не ворушитись.
В носовій частині шхуни борт був високий, він захищав судно від хвиль, зате корма була низька, без захисту. В зв'язку з цим ми заходили до корабля ззаду. Передбачаючи цей маневр, іспанці поставили на кормі два сундуки і сховалися за ними.
— Дивись! — крикнув я хлопцеві. — Я спробую обдурити їх.