Острів Робінзона

Фидлер Аркадий

Від галявини до табору було ще добрих півмилі. Ми пройшли вже більше ніж половину цієї відстані, коли побачили попереду якийсь підозрілий рух. Дотримуючись тиші, кілька іспанців ішли в тому самому напрямку, що й ми. Місяць усе ще світив, і їх постаті за якихось сто кроків од нас було добре видно.

— Доженімо їх! — загорівся Вагура.

— Ми дуже близько від табору, — відповів я.

— Швидко їх переб'ємо! Біжім!

— Ні, Вагура! Боротьба в цих умовах не може обійтись без шуму.

— З шумом чи без

шуму, а легко з ними справимось!

— Поблизу можуть бути інші, які нападуть на нас із тилу! Не можна!

— Можна!

Певно, жахливий вигляд трупів негритянки і дітей так вразив хлопця, що він не володів собою, бо не хотів слухати. Замішання, яке викликав Вагура, вчасно помітив Манаурі; підійшовши до нас, він довідався, про що йдеться. На щастя, вождь міцно тримав у руках своїх людей. Сказав на вухо Вагурі декілька переконливих слів, і хлопець, не заперечуючи, трошки засоромлений, уступив.

Тимчасом іспанці зникли з очей. Побоюючись якоїсь засідки, я послав за ними двох розвідників, а ми всі пішли далі, трохи іншим, ніж до цього часу, шляхом, ближче до узбережжя. Так ми були повністю прикриті з боку моря, а спереду, з правого боку і ззаду нас захищали патрулі.

Коли я глянув позад себе на схід, небо там уже посіріло, провіщаючи близький світанок, хоча на острові стояла ще густа ніч. Раптом я зрозумів, що протягом наступної години обов'язково мусить вирішитись наша доля і що за кільканадцять чи кількадесят хвилин настане вирішальний бій. Повітря було тихе, без вітру, і хвилі ледве плескались об берег, а місяць, який перейшов уже на захід, посилав на землю скісне проміння.

Якийсь темний предмет на морі впав нам в очі. То не далі, ніж за два-три мушкетних постріли від берега, стояла перед нами на якорі шхуна.

— Стоїть якраз навпроти табору, — буркнув Мігуель. Уже чути було невиразні голоси, які долинали від табору попереду нас.

— Мені здається, — сказав я до негра, — що іспанці розташувалися в тому ж самому місці, що й ви.

— Так! — підтвердив Мігуель.

Незважаючи на напруження, я усміхнувся задоволено. Розсудливість, завдяки якій ми трималися в укритті, давала свої наслідки: ворог усе ще не знав, з ким він має на острові справу, поводився вільно, ніби на звичайному привалі.

Хоча час і підганяв нас і зорі вже блідли на небі, не можна було нам проминути нічого, що б забезпечувало бажаний поворот справи. Насамперед треба було докладно розвідати обстановку, тому, відклавши рушниці, ми вп'ятьох пішли на розвідку: Манаурі, Арнак, Вагура, Мігуель і я.

Місцевість тут теж заросла колючими кущами, але вони рідшали в міру того, як ми підходили до табору. Грунт ставав кам'янистим, і чим ближче до моря, тим дрібнішою була рослинність, яка здіймалася серед численних великих каменів. Тут не було навіть кокосових пальм, невід'ємних прикрас узбережжя в будь-якому іншому місці острова.

На

відкритому місці стояв табір Матео. Тут ще виднілися рештки трьох куренів, які збудували негри і які були зруйновані внаслідок подій останньої ночі.

Прикриття не було, і нам не вдалося підійти ближче, ніж на сто кроків. Загін іспанців, який кілька хвилин тому ішов перед нами, саме повернув до табору, й іспанці з помітним збудженням розповідали про те, що вони пережили, кільком своїм товаришам, які вже були тут. Біля розпаленого вогнища готували якусь страву.

— Скільки їх? Лічімо! — обізвався я.

Рахував кожен з нас. Було їх одинадцять або дванадцять.

— То, мабуть, усі! — сказав я. — Четверо загинули, отже, разом шістнадцять. Приблизно стільки ж ми бачили на шхуні.

— А чи не залишили вони вартових на судні? — втрутився Вагура.

— Мабуть, ні. Тим більше можна припускати, що в цю хвилину ноші всі тут перед нами. Більше, напевно, їх нема!

Була це надзвичайно важлива обставина. Все говорило за те, що в лісі за нами немає нікого.

— Собак не видно?

— Ні, собак ми не помітили. Значить, було їх тільки п'ять і всі загинули від наших рук.

Іспанці були надзвичайно збуджені. На жаль, ми стояли надто далеко, щоб Манаурі міг почути, про що вони сперечалися. А втім, з їх жестів неважко було відгадати. Одні, схвильовані, говорили щось про небезпеку, інші не вірили їм.

Нарешті кілька з них встали і відійшли трохи вбік. Ми напружили зір, а серця наші забилися швидше. Там на землі лежали зв'язані люди. Одного з них іспанці піднесли.

— Матео! — здавлено промовив Мігуель. Мігуель помилявся. То був не Матео, а інший негр з його групи.

Іспанці закидали його запитаннями. Не діждавшись відповіді, притягли його ближче до вогнища.

До цього часу сидів там, присівши, молодий чоловік, який вирізнявся багатим одягом, безсумнівно, їх начальник, бо всі зверталися до нього з пошаною. Я глянув на нього через підзорну трубу. Це був юнак, мабуть, років двадцяти, не більше, з тоненькими чорними вусиками, а його обличчя з правильними рисами було таке гарне, що я в першу мить міг подумати, що то вродлива дівчина, якби не вусики.

Юнак підвівся. З вогнища витягнув палаючу головешку. З жорстокою посмішкою, яка зовсім не в'язалася з його красивим обличчям, підійшов до зв'язаного негра і почав припікати йому тіло, тикаючи палаючою головешкою то в обличчя, то в живіт, то під пахву.

Я зрозумів небезпеку, яка нам загрожувала: ворог хотів примусити полоненого розповісти про нас. Якби це вдалося йому, ми були б викриті.

— Не можна гаяти часу! — я рвучко одвів підзорну трубу від ока.

Товариші самі бачили, що діється в таборі, і зрозуміли становище. Не треба було багатьох слів, щоб пояснити план, який виникав сам собою.