Острів Сильвестра
Шрифт:
Час захисту його кандидатської припав якраз на середину горбачовської перебудови, тому незвичні думки й ідеї щодо крамольних чи напівкрамольних ще вчора Антонича, Свідзінського і раннього Тичини були сприйняті навіть поважними літературознавцями, присутніми на вченій раді, прихильно, майже «на ура». Хоча тему дисертації він обрав ще в часи, які прийнято називати застійними, й навідріз відмовився обирати іншу чи якось змінити її. По суті, керівник, а за ним і факультетська рада погодилися, бо боялися, що історія закінчиться скандалом. Але часи швидко змінилися. Сильвестр же насправді не був ніяким революціонером і нікому не хотів кидати виклику. Він просто писав про те, що
У своїй докторській, до якої прийшов, правда, аж через дванадцять років, він взявся дослідити творчість менш відомих українських поетів — від Івана Величковського і Климента Зінов’їва, Миколи і Юрія Петренків і Амвросія Метлинського до добрих трьох десятків українських поетів другої половини ХІХ століття, котрих прийнято вважати другорядними, таких як Василь Мова-Лиманський чи Микола Гук. І не просто дослідити, а довести, що всі вони тією чи іншою мірою були новаторами, модерністами, такими, що неабияк збагачували українську поезію. Тема його дисертації викликала ще більший спротив спочатку і в його керівника — а це був відомий, першорядний літературознавець, потім у вченої ради, але він зумів переконати всіх. Щось було в цьому тихому чоловікові таке — затятість? вміння аргументувати? поєднання ерудиції з парадоксальністю висновків? — що зрештою із ним погоджувалися найбільші світила.
Він завжди починав говорити тихо, його мову було чути наче звіддалеку, поступово вона наближалася, ставала голосною, а в якийсь момент майже істеричною, ще в якийсь момент здавалося, що цей чоловік от-от впаде, заб’ється в епілептичному припадку. Але цей короткий спалах несподівано гас, голос знову віддалявся, тепер в ньому міцно сиділа іронія, хоч говорив він зовсім не про речі, з яких варто було глузувати. Він мовби кидав цю іронію перед присутніми — хочете, то нате, дотягуйтеся до мене і до моїх слів. Ну що, не можете? І, як не дивно, вчені колеги починали боятися цієї іронії, захованої в монотонній, майже байдужій інтонації.
Сильвестр Васильчук ще й викладав у своєму інституті, який недавно став університетом, читав курс новітньої української літератури. Час від часу писав короткі рецензії на нові книжки.
Знав він чудово й світову поезію — від Горація, Овідія, Лі Бо, Вана Вея, Хайяма, Війона до Паунда, Еліота, Фроста, Одена, Хіні і Беккета, не кажучи вже про російську чи польську, але був, як казали його колеги, схибнутим на поезії українській. До того ж поетами він вважав двох Михайлів — Коцюбинського і Стельмаха, а також Василя Стефаника, Григорія Косинку і Юрія Яновського і доводив не раз, що їх тільки помилково зараховують до прозаїків, й вони нічим не гірші від якихось там Сена Жона Перса, Анрі Мішо чи навіть Борхеса.
Пробував і сам дещо писати — етюди, есе, новели — і навіть надрукував їх у кількох журналах. Мріяв колись написати і свій перший роман. Але щодо роману в нього була ідея-фікс. Якось він прочитав інтерв’ю одного письменника, здається, іспанського, де той признавався, що мріє написати роман, який би починався із того, що герой цього роману припливає на безлюдний острів і кінчає життя самогубством. Наприклад, застрелюється. І ось після цього на острові, де немає жодної живої душі, й розгортається основна дія.
Спочатку ці слова видалися Сильвестрові абсурдними, не вельми вдалими, таким собі розіграшем літературної братії. Та щось його привабило в тому задумі, нереалізованому сюжеті, а може, й реалізованому, десь там в Іспанії чи Франції. «А як би я реалізував?» — якось зненацька подумав, і в ньому поселився чортик, такий собі маленький дідько, дідечко спокуси. Після довгих роздумів (час від часу
Чи вистачило б у нього снаги написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише. Обов’язково напише. І здивує тих літературних щурів, котрі бачать у ньому лише дослідника, критика, котрий спроможний розбирати по кісточках творчість інших. Врешті-решт, це теж непогано, хтось же це повинен робити, чому б і не чоловік на ім’я Сильвестр Васильчук? А він вміє робити це доволі кваліфіковано.
Чи те, що сталося згодом з Сильвестром, було віддзеркаленням його задуму, жахливої реалізації його в реальному житті?
Чому б не уявити, що він думав і діяв так, як його герой?
Але підстав так вчинити, як вважали донедавна ті, хто його знав, у нього не було жодних. Серед знайомих і колег по філфаку Сильвестр Васильчук мав славу доволі тверезої людини, з чітким логічним мисленням, доволі занудної, часом навіть вельми, хоч певною мірою до реалій життя і не пристосованої. Він був не експресивним, не нервовим, без всіляких, як то буває, «завихрень» і схильностей до депресій. Хоча депресії й траплялися, але навіть до нетворчих людей вони періодично навідуються. Що вже казати про філолога-літературознавця.
10
Сільське кладовище поливав холодний осінній дощ. Якась молода, доволі інтелігентна з вигляду жіночка (вчителька? конторський чи сільрадівський працівник?)
поділилася з ним парасолькою. Дощ почався, ще коли тіло Георгія виносили з хати. Сильвестр почув, як хтось сказав, що, бач, небо заплакало, значить, покійник був доброю людиною. Він уже знав, що Ніниного чоловіка дуже швидко, за якихось півроку чи місяців сім з’їв рак крові. Що небіжчик був мужньою людиною і ще на початку осені копав картоплю на своєму полі і навіть помагав, як міг, пособляв сусідам, хоч можна уявити, як йому вже боліло, як його виснажувало.
Заплакана Ніна стояла біля труни, дивилася на того, кому єдиному серед цього гурту був байдужим цей холодний дошкульний дощ. На її обличчі поставило свою печать справжнє непідробне горе. Поруч стояли її четверо дітей — найстарша донька, котрій ішов сімнадцятий, вчилася уже в університеті, двоє синів чотирнадцяти і одинадцяти років, наймолодша донька навчалася у другому класі.
— Дякую, що ти приїхав, — сказала Ніна три години тому.
Він перед тим пройшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим, це відчував напевне.