Острів Сильвестра
Шрифт:
Десь посередині того року, коли опір його став слабшати, коли він відчув, що написана новела — це притча про те, що в цьому житті немає сенсу, окрім самого плину життя, бо змії на дні ущелини або поздихали б із голоду, або пожерли б одна одну, він вперше подумав про те, що ж скаже Ліді.
Найбільше він боявся її запитання: «Ти її любиш?» Але якщо він скаже правду — не кохає, Ліда повинна була спитати: «То чого ж ти їдеш до неї, чому кидаєш мене?» Він не мав що сказати. Хіба про те, що давню війну мусив виграти, і його перемогою міг бути тільки цей приїзд, це рішення.
Якось він подумав,
І що вона йому відповідає: «Хіба я тобі не пояснила все?»
Пояснення було в кожному її слові, сказаному тоді, восени, ось що він зрозумів.
Рік біг йому назустріч, а коли він стиснувся до розмірів місяця, Сильвестр сказав Ліді, що мусить її покинути, що він їде в село до своєї колишньої однокласниці, щоб стати її чоловіком.
— В село? — у зіницях Ліди міг би вміститися цілий Всесвіт. — Ти хочеш сказати… Як це зрозуміти?
— Я вже подав заяву на звільнення з докторантури, — збрехав він. — Я справді вирішив змінити своє життя.
— Ти кидаєш університет?
— Так. Кидаю все. Буду фермером. Господарем.
— Ти будеш фермером?
Ліда надто добре знала його, щоб повірити у це. Вона не могла уявити людини, яка менше пристосована до сільського життя, ніж її чоловік — філолог, дослідник літератури, книжник, який хоч і народився також у селі й щороку приїжджав допомагати родичам садити й копати картоплю, але, крім цього, геть нічого не вмів робити. Не вмів, і все, як казали у його ж родині, вродився безруким.
17
— Славику, ти зняв з моєї душі страшенний тягар, — вимовила далі Ліда. — Я дуже вдячна тобі.
— Вдячна?
— Так, бо я не знала, як тобі сказати…
— Сказати — що?
— Що в мене є інший чоловік.
— У тебе… У тебе є інший чоловік?
— Так.
– І давно?
— Вже… — вона затнулася, — більше року. Майже півтора.
Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.
Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.
Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.
Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.
— Як добре все вийшло, правда? — вимовила тихо.
Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.
Сильвестр взяв її руку й поцілував.
— Пробач, — сказав.
— За віщо ти вибачаєшся? — здивувалася Ліда. — Ми обоє не винні.
— Не винні?
— Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.
Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.
— Хто він? Той… твій чоловік?
— Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.
— Добре.
Так, він навіщось сказав — добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.
Радів? «Наче справді радію», — подумалось
— Я приїжджатиму, — сказав він.
— Навіщо?
— До Віти і Віки.
— До Віти і Віки?
— Я їм допомагатиму, коли виростуть, — сказав він.
— Звичайно, — легко згодилася Ліда.
— Ти житимеш тут?
— Так, — сказала Ліда.
— Він переїде сюди?
— Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.
«Підла шльондра, — подумав Сильвестр раптом. — Моя дружина — підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».
— Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, — сказав він. — І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.
— Який ти щедрий, — Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. — До того ж у мене передчуття, — продовжила Ліда уже без іронії, — що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», — подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», — подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.
— А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?
— Можливо, я до того часу нагуляюся.
Тут Сильвестр голосно засміявся.
— Замовкни, — сказала Ліда. — Так і буде.
— Що ти нагуляєшся?
— Взагалі так і буде.
— Що взагалі?
— Йди вже, будь ласка, — сказала вона.
18
У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі — правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне подвір’я, трактори і комбайн, які чекали на його руки, металеві монстри, готові його поглинути. Дім і подвір’я охороняла також величезна німецька вівчарка, і однієї ночі Сильвестр уявив себе з ошийником на шиї, ошийник ковзався по дроті, який обплутувався довкола подвір’я, довкола села, довкола все більшого й більшого простору, а може, й усієї планети. Він бігав і гавкав, тисячі людей проходили мимо подвір’я планети, а потім розчинялися в густій непроглядній темряві. Потім з хати виходила Ніна, гладила його по шерсті (у мене виросла шерсть, дивувався песСильвестр), казала, який він гарний і сумлінний песик. І як добре охороняє дім.
«Я можу порятуватися від усього цього», — подумав Сильвестр.
І зрозумів, що не зможе. Час, що виростав із його свідомості, час, який спочатку мав розмір у триста шістдесят п’ять днів, потім у триста шістдесят, триста п’ятдесят, триста двадцять, триста, двісті, сто, п’ятдесят, — збрижився, звузився, став вузенькою стежкою його долі.
Він зателефонував лише раз — на сороковий день по смерті Георгія. Ніна сказала, що почувається нормально. Що село їхнє вже засипало снігом. Вчора вони розчищали могилу, завтра йдуть до лісу заготовляти дрова. Чи міг він запропонувати вже тоді якусь допомогу? Міг, але язик наче приріс до піднебіння.