Острів Сильвестра
Шрифт:
— Гірше?
— Так. У мене є син. Десь є син. Я його колись покинула. Ти мене чуєш?
— Ти покинула сина?
— Його в мене забрав батько. Це не міняє справи. Мій син десь далеко, так далеко, що я не можу ні дійти до нього, ні доїхати, ні долетіти на крилах уяви.
— Заспокойся і розкажи все по порядку. Ти не вигадуєш?
— Ні. Ні. Ні. Я підла, підла, підла тварюка.
— Яніно! Яночко!
— Едуарде, до мене йде мій син. Син, розумієш? Де ми з ним зустрінемось? Чого ти мовчиш?
—
— Батько? Тоді був вечір… Випускний вечір. Не мій. Сильвестра.
— То батько — Сильвестр Васильчук?
— Ні. Ти нічого не розумієш.
— Яніно, тихо. Якщо ми зустрілися…
— Якщо ми зустрілися. Хіба ти мій син?
— Яніно! Не йди, Яніно!
— Вітю, та весна десь посеред нас. Поміж нами. Як дорога з безперервним рухом, як річка, на якій нема кладки.
— Отже, все ж весна… Ти все ще кохаєш свого чоловіка? Але ж Сильвестр зрадив тебе.
— Відколи ми його врятували, я його не бачила. З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично-філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра.
— Отже, тебе цікавить його доля?
— Когось же мусить вона цікавити. Він самотній і безпорадний. Він справді як той острів посеред лісового озера. Я теж тепер на такому острові. Я щодень подумки вирушаю до нього і не можу прийти. Як мені це зробити?
— Зате ти прийшла, щоб мені це сказати?
— Ні, я прийшла до тебе, як до того Віктора, Віктора Старовського, який може мене порятувати.
— Від цього нема порятунку, Лідо. Це життя. У тебе своє, у мене… У мене теж твоє, але тобі потрібне інше життя. По суті, ти щаслива людина, моя Лідонько.
— Авжеж, щаслива. В тій річці розлита гіркота, якої не перепливти, в якій можна хіба втонути.
— Ось ти й почала шлях вздовж берега. А я на протилежному боці.
— Ти вважаєш, я йду до нього? Я йду до нього? Простягни мені руку, Вітю.
— Яніно, ми шукатимемо твого сина й обов’язково знайдемо його.
— Коли? До того ж… До того ж, Едуарде, я боюся цієї зустрічі. Прагну і боюся. А ще боюся, що можна все життя шукати і не знайти. Можна спокутувати… і чи зможу я спокутувати?
— Якщо прагнеш — треба шукати.
— Господи, невже я тільки все життя намацувала стежку, на яку тепер боюся ступити? Що ж тоді було до цього дня? Було? Це реальність? Чи сон — я теперішня?
33
П’єса уяви на 1 дію, 1 картину
Ніч, жінка, дитина
Н і ч. Я зазираю у душі, зазираю і тобі, о жінко. Ти плачеш? Ти, що володієш найбільшим скарбом?
Ж і н к а. Облиш мене, будь ласка. Доки не прокинувся мій синок, моя кровиночка, я хочу
Н і ч. Самоти ти якраз боїшся. От і зараз ти вигадала мене.
Ж і н к а. Але ж ти реальна. Я можу доторкнутися до тебе рукою. Яка ж ти холодна.
Н і ч. Холодна? Тоді ти плутаєш мене із смертю. Не бійся. Я жива.
Ж і н к а. Кажи, не мовчи.
Н і ч. Справжня самота там, за вікном. Я йду, чорна і непомітна.
Ж і н к а. Чорна і непомітна… Кажи далі.
Н і ч. Я йду і огортаю душі.
Ж і н к а. Я колись любила вірші. Ну, добре, намагалася любити. У рядках, які складаються наче самі собою і запам’ятовуються, була якась таємниця. (Тихо.)Зоря моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою…
Н і ч. Неточна цитата.
Ж і н к а. Що?
Н і ч. Ти неточно процитувала Шевченка. Той, від кого в тебе дитина, тобі б не пробачив.
Ж і н к а. Моє серце чує, що він живий. Адже він… живий?
Н і ч. Так. Але що тобі з того? Він далеко звідси. Його душа мовчить. Він завмер, наче тінь, що вмирає з настанням темряви. Настанням ночі.
Ж і н к а. Але ж ніч не вічна.
Н і ч. Ні. Тут ти маєш рацію. Але той, про кого ти говориш…
З темряви виступає силует Сильвестра.
С и л ь в е с т р. Те, що я пишу зараз, потрібне лише мені самому. Досі я рятувався у слові, у словах. Тепер мій крихкий прихисток розсипався. Я кличу когось до себе в душу, але хто це? Ніна? Ліда? Яніна? Та дівчина, з якою я був близьким, перед тим як плисти на острів? Те, що я пишу тепер, починається з мого видіння, там, на острові. Коли я із зайцем (чи точніше, зайчихою) на руках вирушаю з острова. У моєму тілі видно той отвір, який ніколи не заросте. Спроба жити іншим життям ні до чого не привела. Але й повернутися до того, що було до острова, я не можу. Зі мною йде лише моя уява, єдине, що в мене лишилося. Та й цей мій текст колись закінчиться. Ось я відпускаю зайчиху…
Ж і н к а. Хто це? Чий це голос? (Сильвестр зникає. Пауза.)Я була… Я була близька з ним тілом. От і все. Що ж це таке? Час наче завмер. Куди ж і ти зникаєш? Де ти?
Н і ч. Я розчиняюся в тобі. Уяви собі, що простір довкола тебе — це ти жива… А в мені плачуть тисячі таких, як ти. І все ж я тільки жінка. Безтілесна, розмита темрявою. Нічого не чую. Ніхто нічого не промовляє. Обізвися, жінко. Ти схожа на мене. Викинь своє дитя. Навіщо тобі серед ночі його плач і твоє безсоння? Мовчиш? Не маєш що сказати? Та ти мене зовсім не слухаєш. Тоді ти не слухаєш саму себе й це життя. Зараз я візьму на руки твого хлопчика.