Острів Сильвестра
Шрифт:
Яніна довго дивилася на незакінчену картину, а тоді взялася квапливо зафарбовувати її. Та після кількох мазків спинилася. Того вечора вона страшенно хотіла плакати, але сліз не було. Картину, так і незакінчену (хоча що ще було дописувати), напівзіпсовану, купила та мисткиня-критик, що написала про неї найліпшу рецензію.
24
«Моє найжахливіше відкриття», — подумала Яніна, коли після бесіди в кав’ярні попрощалася з Сильвестром. Вона відчувала — цей чоловік справді близький їй по духу. Але вперше після знайомства з чоловіком Яніні було байдуже, як цей чоловік на неї реагує. Вона зовсім не хотіла з ним спати, не хотіла й дружити. Хоча й знала, що продовжуватиме збирати про нього інформацію.
Під її ногами з’явилася велика чорна прірва. Яніна летіла над тією прірвою. Вона знала, що прірва не має кінця.
Дивне відчуття було їй знайоме — світ перестав існувати. Вона готова була справді летіти. Тіло стало невагомим.
«А тіло птаха буває невагомим?» — подумала Яніна.
Вона летіла над вулицями цього міста, а місто справді занурювалося у безодню.
Місто зникло, а прірва глибшала.
Яніна вже йшла і співала.
Співала уголос.
На неї оглядалися перехожі.
Тільки при переході вулиці, коли її ледве не збила машина, Яніна отямилася. Стояла серед дороги і не могла збагнути, чому безодня під нею має дно.
— Та вона геть п’яна, — сказав хтось поряд.
— Ні, — сказала Яніна. — Я… я щаслива.
Вдома перерахувала картини, які залишилися. З трьох десятків, привезених до Лучеська, лишилося чотирнадцять. Це було її єдине джерело існування. Але біда в тому, що вона не хотіла їх продавати.
Того вечора Яніна задала собі безліч питань. Хто вона така і навіщо живе на світі? Чи міг бути інший варіант її життя? Кому вона мстилася, творячи таке (тут вона підбирала визначення — безалаберне, безтурботне, невпорядковане, аморальне, без мети) життя? Могла б вона стати кимсь іншим, обрати собі якусь професію, окрім художниці? Де зараз її батько і чи хоче вона його побачити? Де зараз її син і чи хотіла б вона його знайти? Кого вона в цьому житті любила і чи любила взагалі? Зрештою, її картини — це мистецтво чи ні, якщо для неї самої вони нічого не виражають? Чому, нічого не виражаючи, вони викликають в інших якісь асоціації й неоднозначні, ба навіть багатозначні трактування? Навіщо вона шукала Сильвестра Васильчука і навіть намагалася йому сподобатися? Що чекає її далі, якщо в неї зникла потреба писати янголів і квіти, а більше нічого (окрім хіба миття посуду, прибирання, копання городу), вона не вміє і, головне, не хоче робити? Що є таке в цьому житті, на що вона могла б опертися? Кому потрібен її інтелект і як його застосовувати в цьому житті?
Приходили, мов нічні метелики, що б’ються об шибку, й відповіді на її запитання. Вона просто слабка істота, котра пливе за течією. Ні, вона нонконформістка, яка не сприйняла цього світу, і світ не сприйняв її. Вона жила, як уміла, в іншому способі життя це вже була б не вона. Та й взагалі чи є сенс у житті як такому, коли все одно чекає неминуча смерть? Виростити дітей, збудувати дім, посадити дерево, а далі що? Навіть найближчі згадуватимуть хіба в поминальні дні. Якщо діти, яких народиш, — це особистості, то в них своє життя, свої інтереси. Ким би міг стати її син, якби вона лишила його в себе? Наркоманом, неформалом, людиною без життєвого стрижня й мети? Чи не досить для цього світу однієї такої особи, як вона? Як їй подібні в тих чи інших варіантах.
Інший варіант її життя — це що? Вчителювання, народні промисли, робота в колгоспі? Я ж не здатна ані до мімікрії, ані до руху по наперед визначеній траєкторії, казала вона собі. Чи мстилася вона матері, яка її зрадила, або ж вітчимові, котрий відразу зненавидів її як плід кохання жінки (котру він, без сумніву, по-своєму любив) з іншим? Навряд чи мстилася, інакше б вона спалила дім, вбила чи отруїла того ж вітчима, чи щось би таки зробила, аби їм дошкулити.
Батько? Вона навіть не уявляла цього чоловіка. Яке їй діло до нього, і що йому до неї. Сама думка про можливу зустріч з ним викликає в неї відразу. Та в неї нема і ненависті до нього. Нема, от у чому її біда, а може, й радість. Син? Вона хотіла б його знайти, якщо тільки він живий. Але що б вона йому сказала? Виправдовуватися? Каятися? Що таке виправдування і що таке каяття? Виправдати її, попри всі можливі варіанти на її користь (де ти, її суперадвокат?), неможливо. Тоді навіщо це робити? Вона й так засуджена. В’язниця — ціле її життя.
Якщо говорити про її любов чи любов до неї (кохання, кохання, авжеж, панове присяжні засідателі), бо таке мало місце. Художники, бармени, письменники, менти, торгаші, бомжі — і хто там ще? — тяглися до її тіла. Майже дармового тіла. Бо вона ніколи нічого не просила й не оцінювала себе. Брала, коли давали. Були випадки, коли її розшукували колишні коханці. Щось же їх тягло знову й знову до неї. Не тільки базікання про напрямки мистецтва, про Антонена Арто, Пауля Клеє, Хуана
— Я єдиний творю картину реального світу, якого насправді немає, — казав Михайло.
Він ставив Яніну навкарачки, під коліна підкладав дошку, на яку клав велику стару подушку і годинами дивився на її анус, доки не засинав або не починав гарячково класти мазки на полотно чи картон, пишучи, втім, щось звично-абстрактне. Яніна почувала пекучий сором лише на початку цього «художнього акту», як називав своє збоченське споглядання сам Михайло. Щоб переконати Яніну взяти участь в «художньому акті», Михайло прочитав довгу лекцію-прохання, в якій було все — від філософії дзен-буддизму, яку він дивним чином пристосовував до своєї «особливої еротичної філософії», до афоризмів Ніцше й еротичних гравюр Бердслі. Коли ж Яніна здалася, Михайло страшенно розчулився і разів п’ять повторив про вдячність цілого мистецького світу його любій дівчинці. Вже покинувши його, Яніна раптом збагнула, наскільки незахищеним і неприкаяним був цей самовпевнений (як їй здалося на початку) чоловік. Вона його кохала — самозабутньо, самозречено, аж до виконання всіх диких забаганок, не кажучи вже про прибирання в майстерні й приготування їжі — цілих чотири місяці. Потім ореол зник, як зникав до того й після того не раз, але вже над іншими її захопленнями. Її обслуговування цього неохайного буркотуна і збоченця стало здаватися огидним. А коли він попросив знову стати у звичну позу, Яніна відчула, як її занудило, вона вибігла із майстерні на захаращене подвір’я і виблювала. Коли ж витерлася, то зрозуміла, що в майстерню більше не повернеться. Хоча і в Михайла після неї була не одна муза-натурниця, яких він ставив у ту ж та інші пози, і в самої Яніни була не одна ще короткотривала закоханість. Але любов… любов… дивне слово… це й була любов?
Щодо її картин, то вона їх просто писала, коли щось накочувалось темне, як довга яма, в якій неможливо побачити дно, в яку боязно заглядати, хоч і треба. «Ангели, порятуйте мене», — не раз шептала вона, беручи до рук пензля або олівця. І ангели-янголи рятували, схожі один на одного, але в різних варіаціях поз серед різних квіткових композицій. Вони виражали, виражали, виражали… невже її саму… невже її страхи, схожі на чорного кота в темній кімнаті, за яким полюєш, якого не бачиш, але знаєш, що він є, до того ж розлючений на тебе персонально. І ти мусиш його вполювати, хоча чому мусиш?
Сильвестра Васильчука вона шукала, бо зрозуміла, особливо після тієї розмови з Ніною, що для цього реального, прагматичного життя, де виживають ті, хто виставляє життю свої рахунки і збирає з нього свої податки, він, як і вона сама, — виродок, аномалія, що він так само чужий і відчужений, незважаючи на звання кандидата наук і зовнішню пристосованість, що як вона в картинах, так і він у слові прагне заховатися, а отже і врятуватися, аби не бути цим життям поглинутий і виплюнутий, як останній і остаточний непотріб. І ось біда — зустрівшись, вона нічого не відчула до цього чоловіка. Вони розійшлися в часі? Чи справа не в цьому? Був якийсь чисто людський інтерес, але жодної краплини почуттів. Як і в нього до неї. Вона навіть подумала: а може, цей чоловік — замаскована жінка, гомік, трансвестит? Але ж ні, у нього була дружина, це вона знала, до того ж доволі фанаберна особа, що жила у дивному роздвоєному світі.