Острів Тамбукту

Марчевски Марко

– Іди зі мною, негіднику! Ти зрадив своє плем'я і перейшов до його ворогів. За коньяк і цигарки ти готовий продати і рід, і все плем'я! Вставай! Швидко!

Зрозумівши, що я не жартую, Арикі підвівся й повільно поплентався поперед мене, схиливши голову. Він був схожий на злочинця, якого кайдани гнітили дужче, ніж вчинений злочин.

— Якось ти казав мені, що є добрі пакегі, — бурмотів він, ледве переставляючи ноги по втоптаній стежці. —І Шаміт сказав мені сьогодні: «Пакегі нанай-нанай». О, він мені збрехав! І ти обдурив мене! За що? Арикі старий. Арикі стомився. Арикі не

може йти…

Все-таки він ішов, хоч і повільно. Ми знову увійшли в ліс. Нас одразу ж огорнула півтемрява, ніби погасло сонце. Звідусіль повіяло прохолодою. В тиші цієї півтемряви людина почуває себе самотньою і беззахисною…

Несподівано із-за товстого дерева вийшов молодий тубілець і перетнув нам шлях довгим списом. Все його тіло з голови до п'ять було вимазане сажею, а обличчя, спина й груди — розмальовані білими смугами, які означали, що плем'я веде війну…..:

— Стій! — крикнув юнак. — Куди йдете?

— До тани Боамбо, — відповів я.

— А де були?

— У пакегі.

— У жовтих дияволів, — поправив він мене. Юнак підозріливо подивився на нас і спитав:

– І Арикі був у них?

– І він.

— Значить, це правда! — похмуро сказав молодий тубілець. — Всі кажуть, що Арикі залишився у жовтих дияволів…

— Так, він був у них, — підтвердив я.

— Ух! — блиснув на нього очима тубілець. — Зрадник! Тепер гнів Дао впаде на твою стару голову. Ходімо! — І він пішов попереду, застерігши нас: — Дивіться! Якщо побачите на стежці стрілу або списа, не доторкайтесь до них — вони приносять смерть. Поглянь-но сюди, Андо! Бачиш цю ірену? — І він показав мені довгий стовбур пальми ротанг, який перетинав стежку на висоті біля метра від землі. — Вона смертельна. Пильнуй!

Він низько нахилився і проповз під ліаною, не доторкнувшись до неї.

На стежці ми бачили ще багато таких смертоносних перепон. Кожна з них була прив'язана тонкою ліаною, замаскованою в буйній зелені. До другого кінця ліани була прикріплена, теж схована в зелені, натягнута тятива з отруєною стрілою. Легкий дотик до встромленого в землю списа або до тонкої ліани, яка перетинає стежку — і з лісу вилітає заздалегідь налагоджена отруєна стріла…

«Японцям нелегко буде заволодіти островом, — подумав я. — Вони захопили тільки узбережжя біля затоки і селище тубільців, але навряд чи їм вдасться проникнути в глиб острова».

Стежка пролягала через непрохідний ліс, серед вікових дерев і спускалася в глибокий яр з крутими берегами і обвалами, що утворилися від великих злив. Зараз у вузькому руслі протікав струмок з кришталево чистою водою. Ми втолили спрагу і відпочили, потім почали підійматися на протилежний схил. Він був дуже крутий, і ми змушені були повзти, хапаючись за коріння дерев або за кілки, вбиті в землю спеціально для цього. І якби наш провідник не вказував, які кілки і коріння небезпечні, ми, напевно, стали б жертвою однієї з отруєних стріл.

Арикі задихався від утоми. Він проклинав і мене, і Сміти, і всіх пакегі, хоч сам був винен у нещасті, що спіткало його.

III

Нарешті ми вийшли на маленьку

рівну галявину, зарослу молодою травою і всіяну червоними, голубими і жовтими квітами. Навколо піднімалися високі дерева джунглів, верхів'я яких губилися в безхмарному небі. В холодку, прямо на м'якій траві, розташувалося чоловік сто тубільців у найрізноманітніших позах: одні сиділи, підгорнувши ноги і поклавши руки на коліна, і тихо розмовляли, другі лежали горілиць, заклавши руки за голову, мрійно дивлячись на сонячне небо, треті лежали на животі й палили. Боамбо сидів під банановим деревом, оточений десятком літніх тубільців. Серед них був і Гахар. Усі втекли від японських куль і снарядів, але почували себе спокійно, знаючи, що приховані з лісі отруйні стріли і пости на стежках охороняють їх від ворогів.

Побачивши мене, тубільці посхоплювалися з місць і закричали:

— Андо! Андо!

— Наш Андо прийшов!

– Іди до нас, Андо!

Я підійшов до вождя. Він зустрів мене світлим поглядом і широкою посмішкою, радий з моєї несподіваної появи.

— Ти живий, Андо! — вигукнув він і по-дружньому поплескав мене по плечах. — А я вже думав, що жовті дияволи тебе вбили!..

— Живий, тана Боамбо, — відповів я. — Жовті дияволи послали мене до тебе. Нам треба поговорити. А де Амбо?

— Я тут! — відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

— А ти чого пішов до жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.