Острів Тамбукту
Шрифт:
Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.
— Так, — промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: — Він каже, що пакегі — добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…
Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається
Я пішов стежкою в гори. Несподівано за спиною пролунав незнайомий голос і примусив мене оглянутись. Я побачив край лісу двох японців з автоматами. Обидва були невисокі, але досить широкоплечі, з жовтими обличчями і вузькими розкосими очима. Один був дуже низький, взутий у важкі підковані черевики з білими гетрами, а другий, трохи вищий, — у чоботи, які були йому до колін. Солдат у білих гетрах крикнув щось по-японському і націлився на мене. Я підняв руки і завмер… «Невже стрілятиме цей ідіот?» — промайнуло в голові.
Але він не вистрілив. Як тільки я підніс догори руки, солдат опустив автомат і рушив до мене.
– Інгліш? Америкен? — спитав він.
— Болгарин, — відповів я.
— Бюлгар? — здивувався маленький солдат у білих гетрах.
Я кивнув головою:
— Бюлгар.
Він недовірливо оглянув мене з ніг до голови і щось замимрив своєю мовою, але я лише знизував плечима і мовчав. Тим часом другий солдат, у високих чоботях, зайшов до хатини головного жерця і вивів звідти Сміта й Арикі.
Маленький солдат залишив мене і підійшов до Сміта.
– Інгліш? Америкен? — запитав він.
– Інгліш, — відповів Сміт. — Підданець його величності англійського короля!..
– Інгліш! — загорлав солдат і штовхнув плантатора прикладом.
Сміт не чекав цього. Як кожна багата людина, він жив досі з почуттям переваги над іншими, що робило його самовпевненим і навіть зневажливим у ставленні до людей. Крім того, він надто вірив у могутність Англії і думав, що досить промовити слово «англієць», як кожен упаде перед ним на коліна. І тому удар прикладом був для нього як грім серед ясного неба.
А що сказати про Арикі? Йому теж не сподобались японці. Виявилось, що вони зовсім не такі, якими їх зображував Сміт.
Солдати погнали нас до затоки. Тут і там на стежці лежали вбиті чоловіки, жінки й діти, були й поранені, які марно простягали до нас руки і просили допомоги. Навколо палали пожежі.
В затоці панувало пожвавлення. Японці перевозили на берег ящики з амуніцією. Вони користувалися вузькими човнами тубільців, які не були пристосовані для перевезення великих вантажів і завдавали їм чимало клопоту.
Тут був і капітан Стерн. Він так зрадів, побачивши нас, що ледве не впустив важкого ящика, якого ніс на спині. Він теж не встиг втекти в джунглі і потрапив у полон.
—
— А ви думаєте, що я роблю це з власного бажання? — відповів Стерн, обережно ставлячи ящик на пісок.
— Як можна?! — обурився Сміт.
Можна, можна!
Дивуюся, Стерн…
— А я нітрохи не дивуюся.
— Але ж ви їм сказали, що ви капітан?
— Сказав.
– І незважаючи на це…
— Незважаючи на це, — перебив його Стерн, — а можливо, саме тому мене примусили носити ці важкі ящики.
Солдатик у білих гетрах кудись пішов і незабаром повернувся з офіцером. Офіцер був низенький, як і солдат, і його очі були чорні й розкосі, а жовте широке обличчя було вкрите ластовинням. Він щось сказав своєю співучою мовою і показав на човни, навантажені ящиками. Ми зрозуміли, що треба братися до роботи.
Ящики справді були дуже важкі. Сміт пихтів під ними і лаяв японців, але стиха, щоб ніхто не чув. Маленький солдатик переконав його, що самураї не жартують. Вони знайшли роботу навіть для старого Арикі. Бачачи, що він не може носити ящики, офіцер примусив його виливати воду з човнів.
По обіді з підводного човна приїхав офіцер і сказав ламаною англійською мовою, що їхній капітан хоче поговорити з нами. І це було дуже до речі, бо ми справді знемагали під важкими ящиками і пекучим сонцем. Капітан, трохи розставивши ноги і заклавши руки за спину, чекав нас на палубі. Він був невисокий, дебелий, із засмаглим вилицюватим обличчям.
— Я протестую, сер! — нетерпляче заговорив Сміт, задихаючись від утоми й спеки. — Ваші солдати били мене! Я член Палати громад, сер! Я підданець його величності англійського короля!
Капітан мовчки дивився на нього холодними чорними очима.
— Ваші солдати невиховані, сер! — вів далі Сміт ще з більшим запалом. — Вони били мене, а потім примусили переносити ящики з амуніцією. Це принизливо, сер! Я протестую!
Він замовк і витер піт на шиї. На обличчі капітана промайнуло щось подібне на посмішку, але очі лишилися холодними. Він гукнув сержанта, який був поблизу, і щось сказав йому японською мовою. Сержант кивнув головою Сміту і повів його у внутрішнє приміщення підводного човна.
— А ви хто? — звернувся до мене капітан. — Сподіваюсь, що ви не член Палати громад?
— Ні, сер. Я болгарин.
— Болгарин? О'кей! А ви? — обернувся він до Стерна.
— Я англієць, — холодно відповів Стерн. — Капітан далекого плавання.
— На військових кораблях?
— Ні, на торговельних. Вірніше, був капітаном яхти у пана, якого тільки-но повели.
— Хіба в нього була яхта?
— Так, він мав яхту.