Острів Тамбукту

Марчевски Марко

— Найкраще було б, якби цей острів виявився англійським, сер, — обізвався Грей.

Капітан кивнув головою:

— Якщо острів англійський, то ми вдома. Та навіть коли б він належав Занзібару, до нас повинні поставитись добре, бо ми зазнали катастрофи. Не забувайте, що є міжнародний закон, який зобов'язує кожну державу надавати допомогу потерпілим від катастрофи. Що ж до мене, то я б хотів одного, — замріяно додав капітан, — щоб мені дозволили пожити на цьому острові досхочу. Ви звернули увагу, як тут чудово? Дерева гнуться від плодів, а дичини в лісах —

видимо-невидимо! Я навіть звідси чую голоси різноманітних птахів. Крім того, є й тютюн, і багато інших корисних речей. Такому життю позаздри» би сам королевич Танганьїки…

— Ви ж казали, що не любите суші, — під'юджував я його.

— Це правда, не люблю, але інколи доводиться терпіти.

Грей ліниво заворушився на нарах.

— Мені хотілося б одного, сер, — пробурмотів він. — Хотілося б якнайшвидше вирватися з цього барлога.

— Мовчав би краще, ведмідь клишоногий! — гримнув на нього Стерн. — У твоїй душі немає ні краплини поезії. Я завжди вважав, що тобі далеко до справжнього моряка.

Сказати в очі людині, яка двадцять років міряла вздовж і впоперек моря й океани, що їй далеко до справжнього моряка, — це найтяжча образа. Але Грей не образився, його ніколи ніщо не ображало. Ця риса характеру подобалась містерові Сміту — той часто вихваляв свого повара перед нами, але капітан не міг терпіти людей, яких нічим не можна дошкулити.

Мене гнітили нехороші передчуття. Двоє вартових стояли із списами біля дверей, і ми не могли забути, що перебуваємо в неволі. Та й сама в'язниця, як назвав нашу хатину Стерн, була дуже мало пристосована для житла. Надто вже твердо лежати на нарах з бамбукового пруття.

Капітан був певен, що нас звільнять ще до обіду, та коли й до самого вечора нами ніхто не поцікавився, він почав нервувати. Схвильовано ходячи по хатині, Стерн обурювався:

– І чому вони нас тримають тут? Це зовсім не робить їм честі! Адже ми герої, сер! Я протестую!.. А чи не може бути такого, що ці дикуни й досі не повідомили про нас? Можливо, губернатор ще нічого й не знає? Бо коли б знав, що на острові перебувають люди, яким пощастило врятуватися від катастрофи, він би особисто завітав до нас і поцікавився нашим здоров'ям. Цього вимагає міжнародний закон!..

Хоч я й не вірив ні в міжнародні закони, ні в гуманність губернаторів, але нічого не заперечував: не хотілося розчаровувати старого капітана.

— Дві» доби в цьому курені — це вже забагато! — з обуренням говорив Стерн. — В душу починає закрадатися сумнів щодо істинності слів іспанського географа, сер. Але географ тут ні при чому, бо ніколи сам не бував на острові Тамбукту, а писав про нього зі слів Магелланових матросів.

— А як же Байрон? — обізвався я. Капітан тільки рукою махнув:

— Ніколи не вір поетам…

— Таким, як Байрон, вірити можна, — заперечив я.

— Маєте рацію, — кивнув головою старий моряк. — Але Байрон тут ні до чого. В усьому винен я. Так, сер, я збрехав містерові Сміту…

— Збрехали? Навіщо?

— Зараз усе поясню. Байрон говорить не про Тамбукту, а про

Тимбукту. А це зовсім різні речі, сер. Тимбукту — маловідоме містечко в Західній Африці, розташоване на річці Нігер, — було центром стародавньої культури.

— Невже? — здивувався я. — Розкажіть мені, капітане, про це містечко!

— Та що тут розповідати? Звичайнісінька історія. В дванадцятому сторіччі в Тимбукту був університет. У 1883 році Тимбукту захопили французькі колонізатори, і місто перетворилося в глухе, загублене серед пісків селище. А з островом Тамбукту, про який говорить іспанський географ, він не має нічого спільного. Я навмисне приховав це від Сміта, аби примусити його повернути яхту на південь, щоб уникнути зустрічі з ураганом. Та, бачу, помилився. Коли б ми не звертали з курсу, яхта б не розбилася об скелі цього триклятого острова…

Грей смачно позіхнув, широко роззявивши рота.

— Страшенно хочеться спати, — пробурмотів він.

– І коли ти вже виспишся! — докорив йому капітан. — Дуже дивно, як ти не заснув у ту ніч в океані…

— О, я героїчно боровся з хвилями, сер! — уже крізь сон промимрив повар.

Але позіхання — річ заразлива: незабаром і Стерн захропів на твердих нарах.

Настала ніч. Тропічна місячна ніч. Усе навкруги спало. В хатині було тихо й темно.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Припущення капітана Стерна. Чи існує людоїдство? Романи і дійсність. Танець під звуки дерев'яного бубна. Грей — перша жертва. Розповідь Стерна про дружину Доангу і маленьку дочку. І капітан стає жертвою дикунів.

І

Шість діб пролежали ми в темній хатині. Вранці сьомого дня нас розбудили сильні вигуки під звуки бубна. Капітан схопився, прислухався і почав збуджено ходити по хатині. Глухе бумкання і дикі вигуки не провіщали нічого доброго.

— Що це за галас? — поцікавився я. — Може, в тубільців свято?

— Свято, кажете? — здригнувся капітан, якось дивно глянувши на мене. — Можливо, й свято. Тільки… коли б не опинитись нам у ролі святкової жертви…

— Якої жертви?

— Колись я бачив, як жителі одного з тропічних островів приносять своїм ідолам жертву. Вони розклали велике багаття, спалили на ньому живого бика й розвіяли його попіл за вітром…

— Що ти хочеш цим сказати? — схопився мов ошпарений Грей.

— Те, що чуєш. Боюся, щоб і нас не спекли, як того бика.

— Навіщо ви лякаєте людину? — докорив я капітанові. — У нього й так хворе серце. Людських жертвоприношень давно вже немає.

— Ви певні? — запитав Стерн, гірко посміхнувшись.

— Цілком.

— Якщо я не помиляюсь, ви потрапили до дикунів уперше. А я бував на багатьох тропічних островах і знаю краще за вас звичаї тубільців.

— Маєте рацію, — погодився я. — Зате я прочитав безліч книжок про первісних людей…