Острів Тамбукту

Марчевски Марко

— Е-е! Книжок! — вигукнув капітан. — Я читав такі книжки, що від однієї згадки про них волосся дибом стає.

– І я такі читав, — визнав я. — В них первісні племена зображені кровожернішими за хижаків: їдять людське м'ясо, вбивають кожну білу людину, яку тільки побачать, ведуть розпусний спосіб життя і таке інше… І все це вигадано від початку й до кінця, щоб якось виправдати «цивілізаторську місію» таких людей, як містер Сміт. Автори говорять: «Гляньте, які вони дикі, ці тубільці! їх треба приручити хрестом і євангелієм, а коли хрест не допоможе, — вогнем і мечем». Мета, мовляв, виправдовує засоби! Засоби колонізаторів ми добре знаємо, а от яка в них мета? Будувати палаци з кісток рабів. Звичайно, в романах про це не пишуть, але так буває в дійсності.

— Я з вами згоден, — промовив капітан. — Письменники пишуть за гроші, а гроші сховані в сейфі містера Сміта.

За недоїдки з його багатої трапези ці писаки змушені прислужувати йому так само, як це робив і я. І все ж у тому, що я читав, є частка правди. Ви знаєте історію Лівінгстона? [7] Його вбили і з'їли африканські дикуни.

— Брехня, — заперечив я. — Лівінгстона африканські племена любили й поважали. А помер він од тропічної малярії. І це доведено. Африканське плем'я, яке жило на берегах озера Бангвеоло, де помер Лівінгстон, зберегло його прах, і пізніше цей прах було перевезено на батьківщину мандрівника.

7

Девід Лівінгстон(1813–1873) — шотландець за походженням, видатний англійський мандрівник, дослідник Африки.

— Вірю, — посміхнувся морський вовк. — А що ви скажете про Джонстона?

— Про такого мандрівника вперше чую.

— Це не мандрівник. Він був капітаном англійського корабля, його судно курсувало між Англією та Індонезією. Якось Джонстон кинув якір біля одного з Соломонових островів. Тубільці зустріли його дуже люб'язно, а їхній вождь навіть влаштував на честь капітана бенкет і наділив його всім, що тільки тому треба було. Джонстону сподобалась майстерно виготовлена тиква — вождь подарував йому тикву; сподобався спис, оздоблений зміїними реберцями, — подарував і спис. Привабив око разок намиста на вождевій шиї, зроблений з гадючих зубів, — дикун подарував і намисто. Вождеві здалося, що Джонстону подобаються кури, — і він наказав виловити й віднести на корабель усіх своїх курей. Помітив вождь і те, що капітан задивився на його вродливу дружину. І що ви думаєте? Коли Джонстон повернувся на судно, красуня була вже там. Вождь і дружину свою подарував. Капітана це розчулило, і, вирішивши показати тубільцям, що білі люди теж не скупі, він повернув вождеві дружину й послав при цьому чимало різних подарунків: трохи гавайського тютюну, шаблю, пляшок десять вина й коньяку, кілька разків намиста, дзеркалець та інший дріб'язок. Вождь племені зрадів, мов дитина. На думку дикуна, кожен разок простого намиста вартий всіх його курей, а за шаблю він був готовий виловити курей з усього острова. Та коли сказали, що капітан повернув назад його дружину, вождь страшенно розлютився. «Як! Білій людині не сподобалась моя дружина? Адже вона — найвродливіша жінка на острові!» І наказав негайно відіслати на корабель усі капітанові подарунки. Джонстону стало дуже ніяково. Йому не хотілося, щоб тубільці залишилися поганої думки про нього, і капітан зійшов на берег попросити в вождя пробачення. Та краще було б йому не сходити… Але хто ж міг припустити, що тубільці здатні засмажити й з'їсти людину тільки за те, що вона повернула чоловікові його законну дружину!

— В якому романі ви це вичитали? — посміхнувся я.

— Ні в якому, сер. Джонстон — не вигаданий герой. Капітан Джонстон — це мій дід. Чи не надто жорстоко буде, якщо й на мою долю випаде така сама смерть?

— Не вірю ні з яку долю, — заперечив я, — так само, як не вірю і в те, що досі існує людожерство. Якщо ваш дід справді загинув так трагічно, то це було щонайменше п'ятдесят років тому.

— Понад шістдесят, сер, — уточнив Стерн.

— Ось бачите! В ті часи людожерство ще існувало серед деяких первісних племен. Вони поїдали своїх ворогів, убитих під час війни. Але тепер такого не зустрінеш на всій земній кулі.

— Не будьте надто впевненим, — сумно промовив капітан. — Чи давно папи спалювали на вогнищах живих людей? Не більше, як триста років тому. А що зараз роблять фашисти? Та вони жорстокіші за найдикіших людожерів. Чому ж тоді тубільці острова Тамбукту не можуть їсти людського м'яса? Мені, власне, байдуже, що зроблять зі мною після смерті: чи з'їдять, чи зварять з мене туалетне мило.

А проте слова капітана не переконували. Ще ніхто не довів, що людожерство було постійним засобом існування. Справді, колись дикуни вживали людське м'ясо, але тільки в крайньому разі, коли племені загрожувала голодна смерть. Вживали його й під час воєн та релігійних свят. Деякі племена вірили, що людина,

яка з'їсть серце та печінку і вип'є кров ворога, стане дужчою, і ворог не зможе помститися їй на тому світі. Залишки таких варварських звичаїв є й тепер, тільки в зміненій формі: церковні таїнства й причастя — це не що інше, як рештки дикунських вірувань.

Коли я все це сказав Стерну, він іронічно посміхнувся:

— Навряд чи мені буде легше, коли дикуни з'їдять мене не з голоду, а через свій релігійний фанатизм!

Раптом двері з шумом розчинилися. Охоронці просунули в двері кудлаті голови, подали знак виходити і кудись повели нас…

Над самим берегом, на великій галявині палало вогнище. Навколо нього танцювало багато напівголих тубільців. Кілька чоловік грало на сопілках з кокосових горіхів, троє вигукували щось в товсті бамбукові труби, а приземкуватий кремезний остров'янин щосили гатив двома кийками по великих дерев'яних ночвах. Навколо стояв неймовірний галас. Тубільці танцювали, рухаючись один за одним по колу, час від часу вигукуючи, ніби намагаючись перекричати «музик»:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо! Нас увели в коло.

Танцюристи ще дужче залементували. А ми стояли серед них, зовсім ошелешені. Та ось коло розірвалось, і до нас підійшов чоловік з дівчиною, яких ми вже раз бачили. На дівчині було те саме вбрання, що й раніше: пояс з торочками, оздобленими барвистими черепашками, а у вухах великі серги, які переливались перламутровим блиском. Дівчина повільно підійшла, пильно оглянула кожного з нас і щось шепнула вождеві. Бубон і сопілки враз замовкли. Всі з'юрмились навколо нас. Вождь наблизився і мовчки поклав руку на плече Грея. Двоє тубільців схопили нещасного повара, прив'язали йому до ніг чималу каменюку, віднесли до берега й кинули з високої кручі в океан.

Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.

Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.

А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

II

Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів, [8] але нам тепер було не до їжі.

8

Батат— багаторічна витка ліана завдовжки до 5 м. Бульби батату схожі на картоплю, але з солодкуватим присмаком і набагато більші: важать до 4–5 кг, а іноді трапляються плоди вагою і до 25 кг. Їх їдять вареними, печеними або смаженими. Батьківщина батату — Америка. Але в Азію його завезено ще до відкриття Америки європейцями, а жителі Гавайських островів знали цю рослину за п'ять віків до нашої ери.

Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.

Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:

— Вище голову, юначе! Ви будете жити!

— Навряд, — відповів я, тяжко зітхнувши.

— А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина — його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.

— Аби ж… — зітхнув я. — Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?

Замислившись, капітан повільно промовив:

— Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.