Острів тисячі самоцвітів

Пашек Мірко

— Рибалки, сагібе? Нічого я не чув.

Пан Ліндсей блимнув на слугу: він платив йому на кілька рупій більше, ніж звикле, і слуга йому за це розказував про все, що діється на копальнях.

— Ди-ивно, про це вже горобці цвірінчать.

— Але я справді нічого не знаю, — розпачливо запевняв слуга, думаючи собі так: по-перше, той цвірінькало, який хазяїна інформував, приїхав у автомобілі й пив з паном Ліндсеєм шотландське віскі; по-друге, коли сагіб Ліндсей хоче знати, що діється за межами копалень, то мав би до тих кількох

рупій додати принаймні ще стільки; по-третє, хоч пан Ліндсей і пан Альваро не симпатизують один одному, в певних випадках вони миють один одному руки; і по-четверте, Тісса вчинив дуже необережно, пославши з Вікреною свого сина: — Слово честі, сисагібе, ні сном ні духом не відаю про це.

— Гм… — буркнув пан Ліндсей вельми недовірливо.

На щастя — чи на нещастя — задзвонив у тій хвилі телефон. Пан Ліндсей узяв трубку, трохи послухав, засяяв і прожогом вискочив надвір.

По обіді він уже не прийшов до канцелярії, чому зрадів не тільки слуга, а й Тікірі, котрий скористався з волі, щоб податися до Бандали. Дорогою двічі чхнув, що було — як усі на Ланці вірили — поганою прикметою.

На диво, нічого поганого не сталося, скоріше навпаки: перед бунгало стояла машина, й з неї саме виходив Жожо Ліндсей, якого Тікірі не бачив добрих чотири роки.

Злочин

Першої хвилі Тікірі й на думку не спало, що це його товариш дитинства. Цей високий, кремезний юнак із рудуватою прилизаною чуприною, чорними окулярами на носі, з незнайомим голосом і на мачину не був подібний до колишнього Жожо. Тільки коли з авто виступила й пані Ліндсей, котра за ці роки змінилася дуже мало, Тікірі зрозумів, що моцний парубійко — то Жожо! Відразу ж упізнав його рухи, його поставу й відчув до нього велику приязнь.

— Гелов! — вигукнув Тікірі й ухопив його за рукав. — Гелов!

Молодий Ліндсей повернувся до нього, але Тікірі весь час бачив лиш великі чорні окуляри, схожі на банькаті очиська.

— Гелов, Жожо, — повторив він весело.

— Хто це, в біса? — здивувався Жожо, не вірячи своїм вухам. — Що це за…

— Your old friend! — випалив Тікірі, щоб похвалитися своєю англійською мовою. — Твій давній друг!

— Це Тікірі, пане, — підказав Бандала, беручи багаж з авто.

Жожо підняв окуляри, і нарешті можна було бачити його такі знайомі очі, які тепер здавались іще блякліші, ніж колись.

— I see, — сказав. — Еге. Тікірі — той, що акули…

— Так, — зрадів Тікірі. — Той, що через тебе дістав прочухана.

Жожо Ліндсей окинув його поглядом, а тоді знов опустив окуляри.

— Тікірі! — засміявся. — То приходь увечері до мене, Тікірі! Щось покажу тобі, привезене дуже здалеку.

Він ляснув Тікірі по плечі, аж залящало, й пішов до будинку в супроводі Бандали, Тісси та кухаря, які несли валізи. Ступав твердо, як дорослий чоловік або вояк. Тікірі дивився услід і дуже радів, що Жожо впізнав його, згадав по такій довгій розлуці й запросив

до себе. Скільки це зараз Жожо років? Щонайменше двічі по сім без двох, він же був молодший від мене…

На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло — один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!

Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.

Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала — як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм — і уникав дивитися у вічі.

— Добрий вечір, — привітався Тікірі.

Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.

Нарешті таки озвався:

— То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.

— А я й не боюсь!

— Цить! — урвав його Жожо. — Ти мене боїшся. Так чи ні?

— Ні, — відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. — Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… — Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого — мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. — Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?

— Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, — засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.

— Мені йти з тобою? — запитав Тікірі.

— Ходи, — кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: — Ну?!

— Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, — прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей — так Тікірі здалося — хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.

— За мною! — звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік — чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:

— Збагнув?

— Що?

— Хто тут пан і хто слуга?