Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Ні! — вигукнув Вікрена. — Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.
— Ну й продавай.
Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.
— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.
Він обернувся, щоб іти.
— Стривай! —
Вікрена зупинився:
— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.
— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.
Вікрена невесело засміявся.
— Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.
Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:
— Стривай!
Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.
— То підеш, Тіссо?
— Я- я… ні, — затнувся Тісса. — їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.
— Гаразд, — сказав Вікрена. — Хай прийде ще затемна.
Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.
— Тьху! — сплюнув Вікрена. — Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!
— Ні! — заперечив Тікірі. — Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… — Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. — Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…
— Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! — допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.
Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.
Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.
Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа
Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…
Хвилююча плавба
Випливли, коли ще світив місяць.
Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.
Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний — з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно — його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.
Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії — сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.
Принаймні так пояснював собі це Тікірі: подив улився їм до жил, наче оливо. Великий аж до неба подив, який тебе поймає, коли бачиш вікопомний подвиг, як-от, скажімо, коли б він, Тікірі, сидів на спині найбільшого неприборканого слона, що мчить крізь непрохідні джунглі. Такий був подив. А човен під ним, під Тікірі, справді похитувався, наче слон, що мчить крізь джунглі, але руки героя міцно стискали залізну палицю й підганяли до ще відчайдушнішого кар'єру:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Але що це? Слова ті лунали насправді.. Вікрена, що сидів позаду й кермував, співав уголос:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Вікрени Тікірі не бачив, бо не мав часу обернутися. Зате добре бачив перед собою Бандалину спину, що хиталася ритмічно вперед і вниз, назад і вгору; під шкірою в Бандали, обабіч хребта, немов звивалися два міцні ланцюги. Іще далі попереду, аж на носі човна, сидів Дгаму, Вікренин товариш по боротьбі, і на голій спині його звивалися такі самі бронзові ланцюги.