Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Го! Ого! — співав Тікірі. — Готуюся до великого стрибка! Нахилюся вперед і назад, наберу розгону, стрибну і переможу море!
Він так захопився своїми видивами, що геть забув про горіхи й повернувся до Бандали з порожніми руками. Хіба що обдертими до крові.
— Тепер бачиш, — мовив гордовито. — Тепер я тобі довів свою відвагу.
— Ні, — сказав Бандала. — Ти довів тільки свою дурість. Розумний болю не шука. Біль — це страждання.
— Дай мені з тим спокій, — відрубав Тікірі. Він не любив Бандалиних слів про страждання, які той часто повторював.
Коли Тікірі обмив рани солоною морською водою, щоб не запалились та щоб знову довести свою мужність, подалися вони з Бандалою до села. І день скінчився б щасливо, якби не пекли так рани. Хоч Тікірі ані писнув, однак збочив зі стежки, аби нарвати в підліску прохолодного листя кудуру. Цю низьку рослину з квітками, схожими на фіолетові блюдечка, він знайшов одразу ж. На жаль, хлопець помітив у траві й щось інше…
Від хвилювання він аж поперхнувся:
— Бандало… Хутко! Гіканелла!
Бандала прибіг миттю, бо ящірка гіканелла, завгрубшки як зап'ястя, — створіння рідкісне й до того ж оповите таємничістю: так само, як чорно-жовті рибки-лоцмани водять акулу, гіканелла сповіщає про появу очкової змії, кобри.
Зачувши голоси й кроки, гіканелла зупинилася, звела оливкового кольору голову й втупила у хлопців очиці, схожі на корали; на спині в неї чорніли два пруги, ніби накреслені тушшю.
— Так, це гіканелла, — видихнув Бандала. — Гукни кого-небудь!
Тікірі розгублено розглянувся. Ніде ніщо не ворухнулось. Мертва тиша… Лише здалеку долинав гуркіт каміння в копальнях, згори — шемрання пальмового листя, а від океану — тихий шелест прибою. Над дахом Ліндсеєвого будинку літали горобці, але це так далеко, що цвірінчання їхнього не було чути.
Цієї хвилі на веранді з'явилася цибата темна постать.
— Каранго! — вереснув Тікірі. — Мерщій, тут ворог!
Чому обрав саме це слово, чому не крикнув «тут гіканелла!» або «тут кобра!», Тікірі не міг згодом пояснити: може, тому, що за мить перед цим удавав з себе героя й подумки змагався з ворогом.
Каранга не відказав. Побіг. А слідом за ним війнулася мала біла постать, гейби чужоземний метелик…
Допіру Тікірі крикнув, ящірка стьобнула хвостом і зникла в заростях.
— От лихо! — закляк Бандала. — Кінець, відведе кобру.
Однак гіканелла кобри не відвела, а навпаки — прикликала, ніби мала над нею чудодійну владу, що змусила кобру здолати вроджений страх перед людьми. Щойно втекла ящірка, плазун виліз із діри серед коріння банана.
Був це інший банан, не той, під яким Жожо недавно зав'язав бій з вандурою, що зламала йому прут. Цей банан був менший, хоч мав таку саму сріблясту кору і гілки його так само звисли до землі й переплелися, що оком не проглянеш. Ні, він був куди нижчий від банана Жожо. Однак це дерево наганяло жах: замість сірої сумирної мавпочки воно прихистило чорного гада.
—
Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.
Але там саме виринув Каранга.
Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.
— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!
— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!
Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.
— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!
Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…
Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.
Запізнився на секунду.
Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…
Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.
За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.
Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.
Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.
Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.
Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.
— Хто її забив?
— Жожо, — сказав Тікірі.
— Як?! — остовпів пан Ліндсей.
— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!
— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?
— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.