Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.
— Сила! — захоплювався він. — Це найбільша сила на світі!
Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.
Надвечір вони рушили назад. — Я вже знаю, ким буду, — нараз проголосив Тікірі.
— Магаутом. Погоничем слонів, — угадав Бандала; своєю прозорливістю
— Авжеж!
Жожо оглянувсь і зареготався.
— Не смійся, — набурмосився Тікірі. — Слони — найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.
Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.
— Дженні, — сказав він по вечері, — знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.
— Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, — ображено виправила його дружина. — А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?
— Їхав з двома, — пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. — Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл — я хотів сказати: сер Вільям — схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь — не тубільці?
— Атож, — замислилася пані.
Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:
— Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.
А надворі Жожо сказав їм:
— Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!
— Так! — захоплено вигукнув Тікірі. — Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом — слово!
Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.
На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.
Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.
Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.
Акули Жожо
Те, що Бандала мав за щастя — позбувся відповідальності за панича, — на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку
У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.
Цього нещасного звали Тікірі, і, крім великої, негарної голови, він мав кволе тільце й дві руки, в яких щоранку тримав лопатку й прутик. Прутиком штурхав у шпарки в стіні, виганяючи нечисть, а лопаткою вбивав ту нечисть, як ляскавкою на мух, і виносив.
Подеколи, на жаль, не допомагала й ця зброя. Якось пані Ліндсей виявила у ванні жабу, котра, без сумніву, прослизнула туди після того, як Тікірі пішов, або впала зі стелі, куди Тікірі не діставав. Був з того переполох, але не такий страшний, як за тиждень, коли мурахи забили душ і пані Ліндсей довелося власноручно обливатися водою з цебра.
За те, що вона випадково вилила на себе втопленого скорпіона, Тікірі аж ніяк не міг відповідати. Він справді дуже старанно обдивився цебер, перш ніж наносити до нього вранці води, і не вкмітив у ньому нічого підозрілого. Як туди дістався скорпіон — не міг збагнути, хоч убий… А коли вже туди заліз, то чого втопився, чого не зостався живий, мерзотник! Була то жахлива, кровожерна думка, однак вона ніяк не хотіла залишати мозок Тікірі.
Якби скорпіон був не втопився, то вжалив би пані Ліндсей — і було би по пані Ліндсей. Хоча ні — так далеко кровожерність Тікірі не сягала — хай би пані просто була покусана й мусила б довго лежати в постелі й не купалась би! Він, Тікірі, мав би так само давати лад у ванній, але тільки для пана Ліндсея, а той так не кричав, не дратувався й не пищав.
З часом Тікірі звик і до примх, і до крику пані Ліндсей, але не зовсім. Кінець кінцем він був майже радий, коли пані Ліндсей вигнала його за пригоду з дельфінами.
Сталося це десь через рік, коли Жожо вернувся з Коломбо на канікули. Приїхав з пані і паном Ліндсеєм в автомобілі, повному валіз, став перед верандою, роздивився й сказав:
— То це наше бунгало! Я майже забув про нього.
Він звав тепер будинок «бунгало», як усі дорослі англійці, розмовляв по-англійськи, але Бандала й Тікірі його розуміли — за рік вони непогано перейняли чужу мову од своїх панів.