Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР із “буржуазною Антантою” викликали розчарування. А головне, що Директорія зволікала з реалізацією головного бажання озброєних хліборобів — “Вся земля без викупу селянам!”

Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так — вали звідси!

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: “В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму” [53] .

Про

хаос, який поширювала Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. “Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її [54] . Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії “веде Україну до катастрофи” [55] .

53

25, с. 124–125

54

43, с. 312

55

43, с. 313

Отакі керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули — поки перебували при владі — збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся з проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: “Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!” Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартосаяк одну з “найсумніших сторінок” Української революції, вважав його “головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році” [56] .

56

43, с. 314, 331

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. “Зробила тяжке вражіння ця заява”, — зазначав Донцов [57] .

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, “обсадити” столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, який воював проти них під час Першої світової. Та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, “чоловік трохи нечесний” [58] . Цей Чайківський “уславився” безпідставними арештами, реквізиція ми та позасудовими розстрілами. Чи не в його злочинах потім звинуватили зеленівців?

57

25, с. 124 — 125

58

83, с. 24

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які прийшли з Австро-Угорщини “в наш Київ” та ще й командують, не знаючи “душі і психології українського Наддніпрянського селянства” [59] . Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що “всьому виною Коновалець, то він усе наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була” [60] .

59

83, с. 24

60

96, с. 393

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних

районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав.

На думку Думіна

Старшина Січових стрільців у Києві та гості із Коша УСС. У центрі Євген Коновалець. Київ, весна 1918 р. Копія.

Погляди січового стрілецтва можна оцінити завдяки Осипові Думіну. Чоловік це, безперечно, заслужений, але від помилок і тенденційності й достойному чоловікові не завжди вдається вберегтися. Упередженість Думіна видно вже з назви спомину — “Повстання отамана Зеленого проти Директорії у січні 1919 р.”.

Повстання ж не було.

Спомин справедливіше було б назвати “Каральна експедиція Директорії проти селян, які привели її до влади”.

Тепер про інші “неточності” Думіна. Він, зокрема, писав, що “Дніпровців не впущено в Київ” через “страх перед бешкетами” [61] . Таким чином, приховувалося, що саме зеленівці вибили з Києва гетьманців, опанували місто, погромів не чинили, а вже потім Коновалець вислав їх до Святошина.

Чому козацтво Дніпровських дивізій виставили з міста? Бо, каже Думін, “верхи Дніпровцям не довіряли і не рішилися доручити їм несення ладу та порядку в самій столиці” [62] .

61

50, с. 26

62

50, с. 26

Чому ж не довіряли? Адже саме вони, увійшовши до столиці, забезпечили в ній лад. Бо, каже Думін, “між ними було багато непевного елементу” [63] .

А де ж його тоді не було?!

Непевний елемент був у кожній зі сторін, у тому числі й серед січових стрільців, як, наприклад, “січовий чекіст” Юліан Чайківський.

А в Директорії не було непевного елементу?!

Був він і у Дніпровських дивізіях, але ж слухав свого отамана! А це головне! Зелений опанував вольницю, взяв її у шори. Чому ж тоді з ним не мати діла? Тому, що йому би дісталися лаври переможця над гетьманом? До речі, лаври сумнівні, адже переможець над гетьманом зруйнував Українську Державу, а нової не збудував.

63

50, с. 26

Осип Думін писав, що “не було ніякою тайною, що у Дніпровців від перших днів їх існування настрій був проти Директорії'” [64] . Теж неправда! Представник Директорії Марголін був свідком, як трипільці урочисто, зі священиками, присягнули Директорії, значить, від самого початку вірили їй. Більше того, саме завдяки отим селянам і здобула Директорія перемогу, стала поважною силою. Та й у грудні 1918 р. Київський губернський селянський з’їзд з ентузіазмом вітав “революційну Директорію”.

64

50, с. 26

Що ж до “особливої ненависті” [65] до січових стрільців, то, напевно, Думін перебільшує. Радше не до січових стрільців була негація, а до ролі, яку їм визначив Петлюра: зеленівці не могли погодитися, що над “їхнім” Києвом будуть командувати чужаки. І вина за це лягала на Головного отамана, адже саме він постановив, що залогою Києва стануть “австріяки”.

Думін і далі оперував чутками, ніби фактами. “При кінці грудня, — писав він, — в Київі почали ходити чутки про повну деморалізацію Дніпровських дивізій, про їхні бешкети, а від часу до часу поговорювало навіть про близький їхній бунт проти Директорії (…). Мені доводилося в тім часі також не раз чути про те, що ніби Дніпровські дивізії розбігаються по домах, забираючи із собою зброю і військове майно. Більшу увагу звернули на себе Дніпровці щойно тоді, коли вони відмовилися від виїзду на протипольський фронт у Східну Галичину” [66] .

65

50, с. 26

66

50, с. 26 — 27