Отаман Зелений
Шрифт:
Не забули образи люди!
А Думін продовжував крутити: “Заяву так складено незручно, що хтось незнаючий подій думав би, що в січні 1919 року С.С. стояли десь то разом, очевидно, не як дві ворожі сторони, із зеленівцями, приміром, на кватирах, і як то часто буває між різними частинами, дійшло до сутички поміж ними. Про те, що вони тоді були для Директорії і її армії ворожою стороною, не згадується ані слова” [225] . Для Директорії тоді був ворогом і Петро Болбочан. І Міхновський. І брати Шемети. І отаман Григор’єв, і Божко, і Богунський, і Махно… І десятки тисяч повстанців. Це ж треба вміти так відштовхувати людей!
225
50, с. 40
Зеленівці
Слідство Директорія не провела, бо в цей час Зелений був у зеніті слави, а визнавати, що Директорія не мала рації, посилаючи на трипільські села каральний загін для придушення зеленівців, які привели Директорію до влади, а тепер б’ють Денікіна, “безпомильний” Петлюра наміру не мав.
226
51, с. 178
Левко Чикаленко про Зеленого
Левко Чикаленко. Копія.
Повернувшись до свого війська в Козятин, Зелений скликав товариство, щоб поінформувати про подробиці візиту до Кам’янця. Вислухавши отамана, зібрання постановило “довести до загального відома, що в такий грізний для України час, коли боротьба з російськими большевиками-комуністами ще не скінчена і Денікін, що захопив значну частину України, посувається вперед, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежності Української Народньої Республіки, — ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувати до скликання парламенту, обраного згідно з деклярацією правительства на основі п’ятичленної формули…” — писав прем’єр Ісак Мазепа і додавав, що зеленівці вважали, що тільки парламент “правосильний змінити закони, видані до цього часу правительством” [227] .
227
59, с. 245
Мудра постанова! Зверніть увагу на застереження — “будемо піддержувати до скликання парламенту… який один тільки являється правосильним змінити закони”. Мабуть, спостеріг Зелений за кілька днів перебування в Кам’янці, тодішній столиці УНР, правовий безкрай, який Петлюра енергійно впроваджував у дійсність. Голова Директорії рахувався тільки із законами, що його влаштовували, ті ж, які були не до шмиги, ігнорував, не помічав, інтерпретував на свою користь. Зелений, напевно, бачив, що Петлюра вже перетворився на диктатора, на жаль, нездалого та нефортунного. А метою життя Зеленого було не тільки вигнати окупантів, а й встановити владу, якої схоче народ.
В ухвалі козацтво спростувало й наклепи на Дніпровську дивізію, наголосивши, що ніхто з війська Зеленого ніколи не вступав до російської партії більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії. Цю ухвалу оприлюднено не тільки у “Стрілецькій Думці”, а й у газеті “Селянська Думка” (4 жовтня 1919 р.).
Зелений у Козятині часу не марнував — готувався до акції “на своїй Трипільщині”, збирав повстанців і старшин, пакував у потяги військовий матеріал, зимовий одяг, харчі, амуніцію. Йому всіляко допомагав Марко Шляховий, колишній отаман, а потім козак Зеленого, а тепер ось “комендант міста Козятина і околиць” [228] .
228
83, с. 52
У цей час до Козятина приїхав член Центральної Ради (та її секретар) Левко Чикаленко. Йому треба було перейти фронт, щоб потрапити до Киева. Він шукав зв’язків серед військових,
Приїхав Чикаленко до Козятина разом з полковником Різником, який наприкінці 1917 року командував Шевченківським полком, що згодом збільшовичився. Тепер Різник “був у Зеленого начальником штабу” [230] . Він і організував зустріч. Зелений запросив Чикаленка на обід. Цей епізод зафіксовано у спогадах.
229
96, с. 391
230
96, с. 391
“Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури і оповідав багато зі свого життя — бурхливого і небезпечного, — згадував Левко Чикаленко. — Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно, мабуть не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об’єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно із скромности, зменшує вагу своїх учинків…
Отаман оповідає про страшні, дуже небезпечні для нього моменти; каже, що було дуже страшно, що він перелякався, що йому руки тряслися; а справді видно, що ні на хвилину не опановувала його та дика безглузда сила, що страхом зветься, і він тільки через свою надзвичайну міць духову, через свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору, виплутувався, боровся, тікав, ховався…
Сидів раз у клуні, оточений большевиками. Сидить і не дише, слухає. Чує, як брама скрипить, бачить, як хтось на брамі з рушницею в руках стоїть і шукає очима по клуні. Його, очевидно! Але після світла в темряві не видно. Як блискавка, думка в голові: ще хвилина — і буде пізно. Стріляти не можна, бо той, що в дверях, не сам: у дворі ще є люди. Почують постріл і наготовляться. Треба діяти мовчки і якнайшвидше. І от — скік, сухий хруск черепа під прикладом, два, три, десять ступнів через подвір’я. Чути постріли, розрізненні, квапливі, але невдалі, бо вже пізно. Через садок до річки, ступив в очерет, а там… там два дні голодного сидіння. Як загнаний собаками заєць, причаївся, сидів у воді, слухаючи, відкіля чутно голоси та з якого боку свистять кулі. “Було дуже, дуже страшно…” А через тиждень, як божевільна, тікала від нього ціла Дніпровська флотилія більшовицька, бо він як “вчистив” по ній з гармат з Дівич-гори, що коло Трипілля… Переїзд з боєм через Дніпро на дубах, блукання під Переяславом по лісах та плавнях. Всього бачив, усе знає, але тим живе і тим умре…
“Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись”.
Ніколи не наступає, а розбиває ворога, утікаючи від нього. Ніколи не б’є спереду, а тільки обхопивши ззаду, коли той, захоплений успіхом, женеться за якоюсь ніби розбитою частиною. Нові, як на наші часи, але які ж старі методи війни! Оповідає про свою босу піхоту, що швидше бігає, як кавалерія, а там ще про щось; і все бадьоро, весело.
Звернули на політику. Отаман зразу притих і насупився, а коли хтось із братії Петлюру не погладив, він суворо і з притиском казав: “Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись”. Просто і мудро.
Отаман декілька днів тому був у “Головного”, з ним про справи говорив, у театрі йому зроблено овацію, і він з того всього задоволений. Але він ціну собі знає і знає своє місце: “Петлюра старший, Петлюра голова, і нічого ногам та рукам на неї ремствувати…”