Отаман Зелений
Шрифт:
Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, немилосердний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій “подвиг”.
На початку XVII
З липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли — москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про “косих” китайців та червоне жидівське сміття.
До пізнього вечора “радімиє” святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, “пєлі рєволюционниє пєсні”, насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці.
Московські “історики” змалювали подію так: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье” [181] . Це був не бій, радше різанина — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.
Прокинулася на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився й одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала блатна матросня.
181
36, с. 33 — 34
Хотіли врятуватися у Дніпрі й палії. Вони намагалися переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло шкуродерів!
Недаремно вже тоді люди співали:
Гей, не дивуйте ви, Українці, Що в Київщині повстало.
Там під Трипіллям, славним містечком, Багато комуни пропало.
У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці пов’язали цілу отару — близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір’ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.
Серед бранців виявилися і “братіки”-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову — не повертатися до Красної армії. Вихідців з Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.
Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо
Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків “з червивими задами”, серед яких страшенно хотіли загубитися комісари, організатори карального походу на Трипілля. Вони знали, що комісара ніхто не пожаліє…
Був базарний день. До Трипілля з’їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш — не проживеш.
Коли на базарну площу на сірому коні прибув отаман, почалося священне дійство. “Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:
— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?
Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: “Я не палив…”, тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:
— Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо” [182] .
182
8, с. 1224
Вивели червоних бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали вони у воду. “Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту” [183] . Сотня комунарів пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що Дніпро переплило шестеро комсомольців. “Ховалися в копицях сіна, їх забрали на пароплав біля Козина” [184] .
183
8, с. 1224
184
80
Серед тих, кому дідько допоміг врятуватися, були Матвій Бенедиктович Дубасов і Володимир Фастовський. Їх та інших комсомольців, переляканих, голодних і “віддубасених”, підібрав катер — хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.
Ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: “…A вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?” [185] .
185
36, с. 33