Отаман Зелений
Шрифт:
Ще в Київі читали ми в “Кіевлянині” гострі вигуки проти своєї ж таки влади, яка не забірається (не збирається. — Ред.)остаточно знищити Зеленого. Ґазета доносила, як-то Зелений у білий день устроїв у часі ярмарку в Ржищеві віче, на якому взивав вступати до війська У.Н.Р. Саме в день утечі вичитали ми в “Кіевлянині”, що команда київської групи придумала всі міри задля “ліквідовання банд Зеленого”. І дійсно, як ми пізнійше довідались, вийшло проти Трипілля три групи: одна з Київа, друга з Білої Церкви, а третя зі стації Миронівки.
Треба негайно скритися!
Але де?
Кругом рівно як на долоні.
Щойно перед вечером сповістив нас Іван Іванович, що отаман Зелений не міг спокійно ждати у Трипіллі непрошених гостей, покинув свою столицю і подався через Ржищів до Македон. Його ціль опанувати Канів і згідно з пляном, привезеним їм з Кам’янця, перекинути свої сили на Лівобережжя, в Полтавщину. У Трипіллі появилися вже денікінські стежі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може, й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється із Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії.
По шматку розділено кілька бохонців хліба, принесених І. Івановичем, і, хоч-не-хоч, треба було розбити кілька копиць отави (трава, що виростає на місці скошеної. — Ред.)та старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на. це дозволяв. І цілий слідуючий день пересиділи ми у дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?
Щойно вечером з’явився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люду розділив він по хатах у найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.
— Чим же ж я вас нагодую, — бідкалася молодиця, — та ж у нас уже два тижні не мелють млини, бо не має вітру. Чи будете їсти яєшню із прісним ощипком?
Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра. Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять — багато з крісами від Івана Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближає нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й багато бадьорих хвиль перебули.
На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича…
Смерть отамана Зеленого
Ми пустилися йти на південь за Зеленим, бо йти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих із трьох сторін на Трипілля Денікінців. Дивно виглядав наш похід у царстві Денікіна. Пройшовши декілька верств, треба було заночувати, бо пустився уливний дощ. Провідник-повстанець у найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зірвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.
До вікна селянської хати бубнить сотник
— Скажіть, будь ласка, — звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у нас!), — чи це правда, що Оникін (Денікін. — Ред.) заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?..
Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осінний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги — і опинимося в селі Македонах, де переночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на людину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружжя на землю.
— А ти що тут робиш, Іване?
— Тс! — і шепчуть між собою.
Сумна історія.
У Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зелений вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею посувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу, на чолі якого, як звичайно, їхав сам отаман, — почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстанчим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого. Деякі повстанці “демобілізуються”, забираючи також із собою зброю, і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.
Що тут робити?
Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь “празник” (Покрова. — Ред.) — от і добре погостилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це гостинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку — “Плач Галичанок”, бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.
ЛУЛУ Л. (Лука ЛУЦІВ) (1895–1984)
Лулу Л. (Луців Лука).На Україні. Уривки споминів //Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927. — С. 94 — 98.
№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим
(…) Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях у лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.
Ми рішили зв’язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже, до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хорунжий Василь Гречаник і хорунжий Роман Зелений. У дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.