Отраженье
Шрифт:
Вечірні примари поснули в ночі
Вечірні примари поснули в ночі,
А ранок зустрів чистим сонячним світлом.
Про те, що кровавило Душу, мовчи,
Лети поза хмари за ранішнім вітром.
Іди і всміхайся, не з чогось, а так
Радій, що живеш на Землі просто неба…
А вечір поверне невтримний той жах.
Та згадувань Темряви в Світлі не треба.
Летить Лебедик за водою
Летить Лебедик за водою,
За чередою хмар, туману…
Мені
І так до моря-океану.
Але в буденні згасла сила.
Земля земне у землю тягне.
Пробач, Лебедик, я безсила,
Лишень Душа до Неба прагне.
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,
Що нині свято в лісі Лев збирає
І всіх своїх сусідів пригощає,
Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…
Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,
Збирає вівці він, а не увесь народ,
Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод
Вівцею всю рідню нагодувати.
Є тиха музика Життя
Є тиха музика Життя,
А є симфонія буяння:
Нестримне чуйне проростання
Крізь обереги Небуття,
Пориви довгого чекання…
І суєта… І опадання…
І каяття… І забуття…
Плід Життя нестримно облітає
Плід Життя нестримно облітає,
Тіло монстрів сховане в броню,
Ось що, не розумних, нас чекає
В сполохах хімічного вогню.
Бережіть Буття Земного вроду,
Все живе – на суші, у воді…
Бо, якщо загубимо Природу,
Де самі подінемось тоді?
Пробудження весняних голосів
Пробудження весняних голосів,
Зеленого намиста чаклування.
За всіх народів і за всіх часів
Природи неруйнівне царювання.
Вклонися їй, вона – твоє життя
І запорука вічності твоєї.
Бог дав тобі і їй одне Буття,
Одне Буття – і ти ніщо без неї.
Радій. Вона знов квітне навесні,
Нас нерозумних знов пошанувала,
Вона все відступає в тій борні,
Де все тобі замало і замало…
Та бережись. Бо може прийде час
Вона повік відступиться від нас.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як учора, сьогодні
З неба на землю невпинний біг.
В білій пустелі, в чорній безодні,
Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,
Падає сніг, Душ наших сніг.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як сторіччя тому…
В Серця і Неба чорній безодні
Душ наших сніг опадає в пітьму.
Ти прагнеш розгадати письмена
Ти прагнеш розгадати письмена,
Що викарбував час у тьмі безодні,
І голосно назвати імена,
Що ще не викликались у Сьогодні.
Ти мрієш Світ занурити в хаос
І паніки тремтінням керувати…
Але ти – тільки глиняний колос
І не тобі ті письмена читати.
Трава зелена,
Сережки клена,
Барвистих луків невтримний цвіт,
Строкаті
Ніяка сила
Не переможе Створіння Світ.
Ти в злобі, мов поранений бугай,
Кидаєшся наліво і направо.
Всім спільникам ти обіцяєш рай,
Та з крові рай чекати – марна справа.
І все, що в Світі чисте і Святе,
Повстане проти чорної науки,
І спрага до Життя тебе змете,
І спільники твої умиють руки.
Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?
Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?
Майбутнього колоса нинішня днина.
Зернина – це символ життя, устремління,
Прихованих сил, підняття покоління,
Покою, що рух у собі зберігає,
Природи, що коло життя обертає.
І, може, зернина – то сонця краплина,
Що впала у землю, щоб зросла рослина.
Нас Час перегортає, як листи
Нас Час перегортає, як листи
В прихованості горнього сумління.
Струмлять пісні-молитви та пости
Крізь вічне розпорошене горіння.
Один одного не повторить шлях,
У кожного свої відроблені уроки…
Мандруємо при Світлі у пітьмах,
Навпомацки плетемо дії – кроки.
І, серед того плетива подій,
То здалеку, то майже зовсім поруч,
То майже ворог, а то майже свій,
Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…
Мерехтимо холодним і палким,
Палає у безмежнім Світі ватра,
Кружляємо… і не відомо ким
Одне одному будемо ми завтра.
Зернина – паростки приховані життя
Зернина – паростки приховані життя,
Майбутнє листя й сьогодення днина,
І сонце золотаве, й майбуття,
І рух, і нерухомість – все зернина.
У Левовому місці – місті Львові
У Левовому місці – місті Львові
Всі Леви мають бути гонорові,
Бо Лев тут перший владу перейняв
І в пам‘яті свій лик закарбував.
І, де не підеш у старому Львові,
Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,
Із каменю, із вапняку, з металу…
Он Лев крилатий ходить по порталу…
Он Леви вхід до вежі стережуть…
А ми живі – із плоті та із крові
Тож будьмо двічі, тричі… гонорові
У місті Лева. Леви тут живуть,
І нам своє життя передають,
І вулицями Левів дух витає
На творчі справи Левів надихає.
Ще й віхола розкидує снігами
Ще й віхола розкидує снігами,
Та впевнено тримає гору день.
І чути вже: п‘янкими голосами,
Птахи весняних пробують пісень.
Не маємо себе ми за природу
І зиму не марнуємо у сні,
Але чомусь і ми жіночу вроду
Частіше признаємо навесні.
Розм‘якшують нам душу сентименти,
Чи може сонця жар бентежить кров?
Вигадуємо раптом компліменти…
Пригадуємо знову про любов…