Отраженье
Шрифт:
Єднатись, єднатись потрібно всім нам.
А вам, кому серце з біди не здригнеться,
Кому аби день – і трава не рости,
Нехай чернівецька дитина всміхнеться,
Малеча з Народич насниться у сні.
Зернина
Колосок:
Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав,
…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.
Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.
Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для них поживу і підставляв її під промені Сонця. А вже воно…
Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.
І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.
Сонячний Промінчик:
Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.
Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…
Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.
Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він
А рослина ще довго підставляла молоденький плодик під тепло Сонячних Променів, щоби майбутня Зернина могла добре дозріти.
Посмішки перебудови
– Шановний, Ви куди? Що Ви тут робите?
– Я – конферансьє.
– Ні-ні, ніякого конферансьє нам не потрібно. Це анахронізм. В нас сучасна модернова імпреза.
– Тоді я – ведучий.
– Ви що, не розумієте? Конферансьє, ведучі – це усе елементи командної системи часів застою, коли одна людина могла вийти на сцену і розпоряджатися цілим колективом. А я Вам кажу: ні, і ще раз – ні. Артисти самі вправі вирішувати кому виступати і за яким порядком.
Звертається до глядачів: «Отже, першим номером нашої програми…»
– Але? Але чому ж Ви оголошуєте?
– Хтось же повинен оголошувати.
– Значить Ви – ведучий?
– Ні у якому разі. Я – звичайний член колективу, оголошувач. І не заважайте мені працювати.
Вікно
Є у мене хороший колега – Петро. Та ні, певно вже треба казати «був». А чого «був»? Бо посварились ми із ним. І через таку дурницю посварились, що і розповісти кому – сміх та й годі. Сміх то сміх, а ось вже третій тиждень не розмовляємо. А почалось усе з вікна.
Зробив я у хаті ремонт. Тільки вікна не помалював. А живу я (то важливо) на восьмому поверсі. І ліфт, як воно ведеться у всіх новобудовах, не працює. Спускаюсь я сходами і міркую: скільки ж то фарби купити.
І тут пригадав собі, що жінка просила підвіконня поміняти. Їй, бачите, квіти нема де ставити, бо підвіконня завузькі. А я вже до третього поверху зійшов. І так мені ліньки було знову на восьмий поверх повертатися, аби з того підвіконня мірку зняти, що я вирішив краще зайти на другий поверх до Петра – вікна ж однакові.
Не встиг я поріг Петрової хати переступити, а він мені й каже:
– Знаю, знаю, чого ти зайшов. Але, вибач, сьогодні ніяк.
– Та ні, – кажу, Петро, – послухай…
– І слухати не буду, бо в гості з дружиною йдемо ввечері, сам розумієш.
– Петро, та я …
– Знаю, знаю, що ти, але я сьогодні ніяк.
І що би ви робили за таких обставин? Я мовчки відсунув його плечем і рушив у кімнату до вікна. Витяг із кишені мотузку і …
І тут почув голос Петра.
– Ти що збираєшся робити?
Мені б мовчки поміряти підвіконня і піти, та я втратив пильність.
– Розумієш, я вікна хочу помалювати, а жінка …
– Отож, певно, що жінка. Я так і подумав, що то твоя жінка …
– Та до чого тут моя жінка ?
– Ти ж сам сказав, що жінка.
– Та ти ж не дослухав.
– Ні, то ти не дослухав. А мені дослуховувати нема чого, бо я й так знаю все, що ти далі скажеш.
Тутечки я зробив другу помилку. Мав необережність запитати:
– І що ж я далі скажу?
– А скажеш, що твоя жінка бачила мої вікна, і що вони найкращі в нашому будинку. Тому вона прислала тебе подивитись і зробити такі ж.