Під куполом
Шрифт:
Тобі перейнявся його ентузіазмом.
– Є ще ідеї, містере Берпі?
Роммі продовжував вигадувати, яких ще йому, може, вдасться здихатися товарів, котрі він вже було думав провести по бухгалтерії в графі «чисті збитки». Так, оті дешеві вітрячки на паличках… залишки бенгальських вогнів після Четвертого липня… злежані цукерки, які він був притримував до Гелловіну…
– Тобі, – сказав він. – Ми влаштуємо найбільший пікнік посеред поля з усіх, які лишень траплялися у цьому місті. Ворушися. У нас багато роботи.
Расті
Голос її звучав тихо, проте ясно.
– Расті, мені все ж таки доведеться вийти на роботу. Рендолф каже, що після полудня, схоже, півміста збереться на шосе 119 проти бар’єра – дехто на спільну молитву, а інші на демонстрацію. Ромео Берпі збирається напнути там намет і продавати хотдоги, тож чекай цього вечора напливу пацієнтів з гастроентеритом.
Расті застогнав.
– Доведеться залишити дівчаток з Мартою, – голос Лінди звучав ображено-занепокоєно, як у жінки, котрій доводиться захищатися. – Я їй шепну про проблему Дженні.
– Гаразд, – він знав, що вона залишиться вдома, якщо він наполягатиме… і досягне цим лиш того, що всі її тривоги, які почали вщухати, тільки посиляться. А якщо там збереться аж такий натовп, вона там дійсно потрібна.
– Дякую тобі, – промовила вона. – Дякую за розуміння.
– Не забудь і собаку також відправити до Марти, – нагадав їй Расті. – Сама знаєш, що сказав Гаскелл.
Цього ранку доктор Рон Гаскелл – Чудотворець – виріс в очах родини Еверетів.
Виріс, як ніколи до початку цієї кризи. Расті навіть очікувати на таке не міг, але сприйняв це з вдячністю. По мішках під очима, по відвислих губах, він бачив, як важко лікареві. Чудотворець був уже занадто старим для такої напруги. Найкраще, що йому тепер вдавалося, це дрімати у спочивальні на третьому поверсі. Але зараз, окрім Джинні Томлінсон і Твіча, тільки Расті з Гаскеллом тримали оборону. Як на зло, Купол накрив місто в такий гарний вікенд, коли всі, хто міг звідси кудись поїхати, так і зробили.
Чудотворець, хоча й наближався до свого сімдесятиріччя, весь минулий вечір провів на ногах у лікарні разом з Расті, аж поки Расті буквально силоміць не виштовхав його за двері, і знову був тут о сьомій ранку, коли прибули Расті з Ліндою і з дочками на буксирі. І з Одрі, котра, потрапивши до шпиталю «Кеті Рассел», почувалася в новій для неї атмосфері доволі спокійно. Джуді і Дженілл ішли обабіч великої собаки, для впевненості торкаючись її спини. Дженілл виглядала на смерть переляканою.
– Що з собакою? – спитав Гаскелл. А коли Расті йому розповів, той тільки кивнув і звернувся до Дженілл: – Давай-но ми тебе оглянемо, любонько.
– Буде боляче? – з острахом спитала дівчинка.
– Не більше, як від цукерки, яку ти отримаєш після того, як я подивлюся твої оченята.
Коли огляд було закінчено, дорослі залишили дівчат з собакою
– Який твій діагноз, Расті? – спитав Гаскелл.
– Мала епілепсія, короткі напади. Гадаю, через неспокій і збудження, проте скавчання Оді тривало протягом кількох місяців.
– Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин [142] . Ти згоден?
– Так, – Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.
– А собака нехай залишається поряд з нею, так?
– Абсолютно.
– Роне, з нею буде все гаразд? – спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.
142
Заронтин – засіб проти малої епілепсії й затьмарення свідомості; інші назви – етосуксимід, суксилеп.
– З нею і зараз усе гаразд, – відповів Гаскелл. – У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.
Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.
І от діждався, тільки-но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня-породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.
– Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, – відповіла вона.
– Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?
– Звісно, так.
– Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв’язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.
– Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?
Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.
– Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.
– Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.
– Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хотдогів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.