Під куполом

Кінг Стівен

– Замкнути його, – перебив її Рендолф. – Ми з’ясуємо, чого він хотів чи не хотів пізніше. Наразі мені потрібно припинити безпорядок тут. – Він підвищив голос: – Громадяни, все закінчено! Всі порозважалися, і бачте, що вийшло? А тепер розходьтеся по своїх домівках.

Джекі вже відстібала пластикові кайданки в себе з пояса (вона не збиралася віддавати їх Мелу Ширлзу, одягне їх особисто), аж тут заговорила Джулія Шамвей. Вона стояла прямо позаду Рендолфа і Великого Джима (Великий Джим фактично відсунув її вбік, коли сюди пробирався).

– На вашому місці я б цього не робила,

шефе Рендолфе, якщо ви, звісно, не хочете, щоб департамент поліції було знеславлено на першій сторінці «Демократа», – усміхнулася вона своєю фірмовою посмішкою Мони Лізи. – Тим паче, ви новачок на цій посаді, і таке інше.

– Про що це ви? – спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.

Джулія показала йому свою фотокамеру – таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.

– У мене тут кілька кадрів: як містер Барбара допомагає Расті Еверету з пораненим хлопчиком, як офіцер Ширлз відтягує звідти містера Барбару без усякої видимої причини… і кадр, де офіцер Ширлз б’є містера Барбару по губах. Також без усякої видимої причини. Я не вельми вправний фотограф, але цей кадр вийшов цілком пристойної якості. Хочете подивитися, шефе Рендолфе? Це просто, у мене цифрова камера.

Джулія все більше подобалась Барбі, він бо ж гадав, з її боку це чистий блеф. Якщо вона дійсно щось тут фотографувала, чому тоді тримає в лівій руці кришку від об’єктива, ніби ось лише щойно її зняла?

– Це неправда, шефе, – заявив Мел. – Він сам замахнувся на мене, щоб вдарити. Спитайте Джуніора.

– Гадаю, мої знімки вам покажуть, що молодший містер Ренні був зайнятий упорядкуванням натовпу і в ту мить, коли було заподіяно удар, стояв обернений до них спиною, – сказала Джулія.

Рендолф скинув на неї злим оком.

– Я можу конфіскувати вашу фотокамеру. Як доказ.

– Звісно, можете, – погодилася вона радісно. – І Пітер Фрімен зніме, як ви це робитимете. Тоді ви зможете конфіскувати і його камеру… але всі тут побачать, як ви це робитимете.

– Джуліє, на чиєму ви боці? – запитав Великий Джим. На обличчі в нього була теж фірмова усмішка – люта усмішка акули, що ось-ось відкусить якомусь пухкенькому плавцеві шматок його сраки.

У відповідь Джулія посміхнулась йому по-своєму, очі її сяяли просто-таки дитячою зацікавленою невинністю.

– А що, у нас тепер різні закони, Джеймсе? Там один… – показала вона на ряд солдатів, – а тут інший?

Великий Джим її зрозумів, губи його склалися на новий манер, у посмішку протилежного ґатунку. А тоді він відразливо махнув рукою Рендолфу.

– Сподіваюсь, без претензій, містере Барбара, – промовив Рендолф. – Гарячка ситуації.

– Дякую, – відповів Барбі.

Джекі вхопила за руку свого розлюченого партнера.

– Ходімо, офіцере Ширлз. Тут виставу закінчено. Гайда відсувати натовп далі.

Ширлз рушив за нею, але лише після того, як обернувся до Барбі з красномовним жестом: палець сторчма, голова схилена набік: «Ми ще не розібралися остаточно, гарнюню».

З імпровізованими, зробленими з брезенту й стійок від тенту ношами з’явилися Джек Еванс і помічник Роммі Тобі Меннінг. Роммі хотів було запитати, що це вони таке собі збіса дозволяють, і вже відкрив було рота, але враз і прикрив. Все одно польове гуляння скасовано, то якого чорта.

5

Посідали

до своїх машин усі, хто приїхав на машинах. А тоді всі одночасно спробували звідти поїхати.

«На що й треба було очікувати, – подумав Джо Макклечі. – Абсолютно очікуваний результат».

Більшість копів намагалися розвести раптом виниклий дорожній затор, хоча навіть дітям (Джо стояв разом з Бенні Дрейком і Норрі Келверт) було ясно, що жоден з новопридбаних департаментом офіцерів не має зеленого поняття, яким чином цього досягти. У теплому по-літньому повітрі ясно чулася їхня лайка: «Ти що, не вмієш здавати назад своїм сучим пікапом?» Попри весь цей безлад, ніхто чомусь не тиснув на клаксони. Мабуть, люди почувалися занадто пригніченими, щоби ще й гудіти.

Бенні зауважив:

– Погляньте на цих ідіотів. Цікаво, скільки галонів бензину вилітає безцільно крізь їхні вихлопні труби? Вони, либонь, гадають, що його запаси тут безкінечні.

– Атож, – відгукнулася Норрі. Вона мала славу крутої, бойової дівчини в цім містечку, носила теннесійську версію зачіски маллет [151] , але зараз Норрі зблідла, виглядала сумною і наляканою. Вона взяла Бенні за руку. Серце Опудала Джо обірвалося, але враз повернулося на місце, щойно Норрі взяла за руку і його.

151

Tennessee top hat mullet – стрижка з волоссям, коротким на лобі й скронях, але довгим на потилиці.

– Оно йде той чувак, котрого ледь не заарештували, – промовив Бенні, показуючи вільною рукою.

Барбі й леді-газетярка плентались у напрямку автостоянки в гурті з півсотні демонстрантів, що зажурено тягнули за собою плакати з протестними гаслами.

– А знаєте, – сказав Опудало Джо. – Газетна кралечка взагалі не фотографувала нічого. Я стояв прямо позаду неї. Хитрюга.

– Авжеж, – підтакнув Бенні. – Проте не бажав би я опинитися на його місці. Поки це лайно не вивітриться, копи тут можуть творити ледь не все, що їм заманеться.

«А так воно й є, – подумав Джо. – І нові копи, зокрема, аж ніяк не належать до добрих людей. Наприклад, Джуніор Ренні». Чутка про те, яким чином було заарештовано Нечупару Сема, вже поширилася.

– Що ти цим хочеш сказати? – запитала у Бенні Норрі.

– Та зараз нічого. Зараз ще класно. – Він зважився. – Дуже класно. Але якщо все затягнеться… пам’ятаєте, як у «Володарі мух»? [152]

Вони були відмінниками з літератури, тож читали цю книгу.

152

«Володар мух» (1954) – роман-алегорія нобелівського лауреата Вільяма Ґолдінга (1911–1993), де розповідається, як цивілізовані британські школярі, опинившись під час війни на безлюдному острові, стають жорстокими дикунами і, зокрема, вбивають свого товариша на прізвисько Поросятко.