Пігмаліон

Шоу Бернард Джордж

ГІҐІНС. Мамо, послухай, це ж казна-що!

ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє нетерпіння, він цілує матір. ПОКОЇВКА виходить). То що сталося?

ГІҐІНС. Еліза втекла.

ПАНІ ГІҐІНС (спокійно продовжуючи писати). Напевне, ви чимось її налякали.

ГІҐІНС. Налякали! Нісенітниця! Учора ввечері вона, як завжди, лишилася повимикати світло й таке інше. А потім, замість іти спати, перевдяглася і втекла. Постіль навіть не зібгана! Рано-вранці повернулася на таксі по свої речі, а ця дурнувата пані Пірс

усе їй віддала, а мені й слова не сказала. Прямо не знаю, що тепер робити!

ПАНІ ГІҐІНС. Обходитись без Елізи. Вона мала повне право піти, якщо так захотіла.

ГІҐІНС (нервово ходячи по кімнаті). Я не можу тепер нічого знайти; не пам’ятаю, з ким і коли призначив зустрічі. Я просто… (Входить ПІКЕРИНҐ. ПАНІ ГІҐІНС відкладає перо і обертається від столу).

ПІКЕРИНҐ (тисне руку ПАНІ ГІҐІНС). Доброго ранку, пані Гіґінс. Генрі вам уже розповів? (Сідає на канапу).

ГІҐІНС. Ну, і що сказав цей бовдур-інспектор? Ви запропонували винагороду?

ПАНІ ГІҐІНС (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через поліцію?!

ГІҐІНС. Звісно! А для чого ж існує поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в єлизаветинське крісло).

ПІКЕРИНҐ. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо нечистих намірах.

ПАНІ ГІҐІНС. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона якась злодійка чи загублена парасолька? Як так можна?! (Знову сідає, вкрай обурена).

ГІҐІНС. Але ж ми хочемо її знайти!

ПІКЕРИНҐ. Ми не можемо дозволити, щоб вона ось так просто пішла від нас. Що ж нам було робити, пані Гіґінс?

ПАНІ ГІҐІНС. У вас здорового глузду не більше, ніж у немовлят. Чому…

Входить ПОКОЇВКА й уриває розмову.

ПОКОЇВКА. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити. Каже, що його направили сюди з Вімпол-стріт.

ГІҐІНС. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього. А що за один?

ПОКОЇВКА. Такий собі Дулітл, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. Дулітл?! Сміттяр?

ПОКОЇВКА. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Гіґінс! Статечний пан.

ГІҐІНС (зривається з місця). Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього переховується. (До ПОКОЇВКИ). Ану, мерщій його сюди!

ПОКОЇВКА. Так, пане Гіґінс.

ГІҐІНС (підходить до матері, нетерпляче). Уявляю собі цього шляхетного родича! Ну, зараз ми дещо почуємо. (Сідає на чіпендейлівський стілець).

ПАНІ ГІҐІНС. А ви знаєте когось із її кревних?

ПІКЕРИНҐ. Лише батька. Пам’ятаєте, ми вам розповідали?

ПОКОЇВКА (оголошує). Пан Дулітл. (Іде).

Входить ДУЛІТЛ. Він імпозантно вдягнений, немов на весілля, і сам схожий на жениха. Квітка в його

петельці, блискучий шовковий циліндр і лаковані черевики довершують картину. Він так захоплений метою візиту, що навіть не помічає господині, а прямує просто до ГІҐІНСА, вивергаючи на нього цілу зливу докорів.

ДУЛІТЛ (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бач’те? Це усе ваших рук робота!

ГІҐІНС. Даруйте, що значить «усе»?

ДУЛІТЛ. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о кустюм!

ПІКЕРИНҐ. Це Еліза купила вам такий одяг?

ДУЛІТЛ. Еліза?! Отакої! З чо’о б це Еліза мені одежу купувала?!

ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, пане Дулітл. Не бажаєте присісти?

ДУЛІТЛ (зніяковілий, що не помітив господиню). Страшенно вибачаюся, пані. (Підходить до неї й тисне простягнуту руку). Спасибі. (Сідає на канапу праворуч від ПІКЕРИНҐА). Все ніяк не оговтаюсь! Тіки про це й думаю!

ГІҐІНС. І що ж, у біса, з вами сталося?

ДУЛІТЛ. Коли б то воно саме собою сталося, то ше півбіди. З кожним шось та й стаєця. На те й воля Божа. Тіки ж в тім-то й штука, шо воно не саме сталося, а це ви мені свиню підсунули! Так, так! Ви, Генрі Гіґінс!

ГІҐІНС. Ви знайшли Елізу?

ДУЛІТЛ. А ви її шо, загубили?

ГІҐІНС. Так.

ДУЛІТЛ. Ну, ваше шастя! Я її не шукав. Після то’о, шо ви мені втнули, вона до мене сама прибіжить.

ПАНІ ГІҐІНС. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане Дулітл?

ДУЛІТЛ. Шо?! Та все життя мені занапастив! Шастя моє згубив! Звязав по руках і ногах — і віддав на поталу буржуазній моралі!

ГІҐІНС (з обуреним виглядом підходить до ДУЛІТЛА). Ви п’яні! Ви з глузду з’їхали! Я дав вам п’ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І відтоді я на очі вас не бачив!

ДУЛІТЛ. Ага! Так значить, я п’яний! Я з глузду, значить, з’їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав пять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви універсальну мову йому придумали?

ГІҐІНС. Що?! Езра Д. Воннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає).

ДУЛІТЛ. Він-то собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії — це простий сміттяр Елфрид Дулітл.

ГІҐІНС. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

ДУЛІТЛ. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з яко’о класу — хай ти на’іть тричі бідняк, — а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї сирожувальної хвабрики на три тисячі річних — при умові, шо я шість раз на рік читатиму лекції в йо’о «Всесвітній лізі моральних рехворм», коли запросять.