Пішки на полюс
Шрифт:
Уся команда одностайно вирішила: звільнити Пустошного і Линника від усіх палубних робіт.
— Ми без них упораємось, — заявили матроси. — Нехай вони бережуть свої сили для полюса!
А Сєдов наказав перевести їх на посилене харчування.
Тепер усі дні були зайняті підготовкою до походу. Лагодили нарти, підбирали кращий теплий одяг, перешивали і припасовували його так, щоб зручно і легко було в ньому йти. Заготовляли запаси харчів. Складали все в гумові мішки — на той випадок, якщо нарти проваляться у воду.
І всі з хвилюванням слідкували за здоров’ям Георгія Яковича.
Кожна
— Георгій Якович вийшов на прогулянку! — передавали матроси один одному.
— Георгій Якович сьогодні цілий день на ногах, — раділи зимівники. — Напевно, поправлятися почав начальник!
І ніхто з зимівників не підозрював, що саме в ці дні Сєдов записав у своєму щоденнику: «Пишу накази і листи додому. Все це, можливо, посмертне…»
Нарешті настало 15 лютого. Ранок був похмурий. Віяв легенький вітерець. Термометр показував мінус двадцять градусів.
Сєдов вирушив на розвідку. Повернувся біля одинадцятої години. Нещодавня буря намела кучугури. Сніг ще не встиг злежатися, але все-таки можна було йти. За наказом Сєдова всі зібрались у кают-компанії. Черговий, хвилюючись, почав читати останній наказ начальника.
Сєдов говорив про труднощі експедиції, починаючи з перших днів її виходу в море.
Він не жалівся на те, що лише на другий рік їм вдалося дістатися Землі Франца-Йосифа. Не нарікав, що вирушає на полюс не з тим спорядженням, що необхідне. Не з їхньої вини так склалися обставини, але вони зробили все, щоб батьківщина могла пишатися ними!
— «Отже, — читав черговий, — сьогодні ми вирушаємо до полюса. Це визначна подія для нас і для нашої вітчизни. Про цю справу мріяли вже давно великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв та інші. На нашу ж долю, маленьких людей, випала велика честь — здійснити мрію і зробити посильні наукові полярні дослідження на користь і гордість нашої дорогої батьківщини».
Черговий перевів подих, йому важко було читати. Зрадлива сльоза виступила в куточку ока. Рядки почали розпливатися. Він змахнув сльозу непомітним рухом і продовжував:
— «Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, „прощавайте“, мені хочеться сказати вам „до побачення“, щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого спільного успіху і разом повернутися на батьківщину… Нехай же цей наказ, можливо, моє останнє слово послужить вам пам’ятником взаємної дружби і любові. До побачення, дорогі друзі! Старший лейтенант Сєдов».
Черговий замовк. Запанувала тиша. Всі стояли не поворухнувшись. З заплющеними очима стояв Сєдов. Потім він відкрив їх, добра усмішка освітила його бліде, втомлене обличчя.
— Я отримав сьогодні дружнього листа… — спокійно сказав він. — Один з товаришів попереджує мене щодо мого здоров’я…
Усі насторожились. Адже це турбувало всіх.
— Не хвилюйтесь! — вів далі Сєдов. — Задарма полярній природі ми не піддамося. Обов’язок ми виконаємо. Наша мета — досягнення полюса; все можливе для здійснення її буде зроблено!..
Не про своє здоров’я думав Сєдов у цю хвилину, його турбувало здоров’я тих, хто залишався на «Фоці».
— Життя тепер важке, — говорив Сєдов: — Зараз найсуворіший час… Але час не стоїть! Зі сходом сонця зникнуть всі ваші
Знову настала тиша. Ніхто не рухався. Майже в усіх на очах виступили сльози.
— Ну, треба вирушати! — твердо промовив Сєдов.
Всі вийшли на палубу, зійшли на кригу. Тут трохи затримались: один зимівник порався біля фотоапарата. Нарешті знімки були зроблені.
Глухо вдарила гармата. Далека луна повторила гуркіт пострілу. Собаки рвонулись, рушили нарти. Всі, від’їжджаючі і проводжаючі, рушили за ними.
Проводжали далеко, кілометрів сім. Дійшли до північного мису острова Гукера. Тут зупинились. Почалось прощання. Міцно потисли один одному руки, обнялись, поцілувались. Ніхто не сказав «прощавайте» — лише «до побачення».
Довго стояли проводжаючі, дивлячись услід трьом безстрашним.
— До побачення! — востаннє ледь чутно долинув голос Сєдова.
Минуло кілька хвилин, і густа темрява поглинула сміливців, що вирушили до полюса.
Розділ 7
Пішки на полюс
Добре, коли б дорога хороша. А то суцільна крига, і не рівна та гладенька, а ніби хто переорав її велетенським плугом. Всюди, куди не глянеш, дорогу перегороджують тороси. Не йдеш, а дерешся то на одне торосисте пасмо, то на інше. І так без кінця. А до всього міцний мороз, гострий вітер і густа темрява полярної ночі…
Попри всі труднощі, мандрівники йшли бадьоро і весело. Особливо добре почував себе Георгій Якович. З дня на день йому здавалось, що хвороба його йде на спад.
Кожного разу на нічному привалі, зігрівши задубілі пальці, він виймав з гумової сумки невеличкого зошита і записував у ньому події минулого дня. І кожний запис неодмінно закінчувався словами: «Ноги мої поправляються», або: «Ноги мої помітно поправляються, опух сходить»…
З самого початку походу встановився твердий розпорядок дня. Рівно о дев’ятій ранку вирушали в дорогу. Йшли до чотирьох годин пополудні і потім зупинялись на ночівлю. За день проходили 12–15 кілометрів, інколи 8-10, зважаючи на те, яка була дорога і погода.
А погода не балувала. Безперестанку дув злий зустрічний вітер. Забивало подих. Обвітрились і почорніли обличчя. Навіть собаки йшли, спустивши носи до самого снігу, ховали їх від вітру. Удень, під час коротких зупинок для відпочинку, собаки відразу ж вигрібали в снігу ямки й згорталися в них бубликом, прикриваючи морди кудлатими хвостами. Підняти собак і змусити їх іти проти вітру було нелегко. Як завжди, Сєдов ішов попереду. Вибирав зручнішу дорогу. За ним рухався санний поїзд. Першу упряжку — її так і називали «Передова» — вів Линник, друга — «Крижинка» — йшла без провідника, на поводі у першої. Йшов позаду Пустошний; він вів третю упряжку — «Струмочок».