Пішки на полюс
Шрифт:
— Дожене! — сказав Линник.
Але Фрам не пішов за ними.
— Почекай-но, — раптом зупинився Пустошний.
Він дістав з мішка собачих харчів і відніс їх Фрамові.
— Кінчаться харчі, тоді він піде по наших слідах, — пояснив Пустошний, повернувшись до своєї упряжки…
Через чотирнадцять днів, після важких блукань серед крижин, матроси дісталися бухти Тихої. Фрам на корабель не повернувся. Він розділив долю свого господаря.
Настало літо. 30 липня «Фока» залишив бухту Тиху. У кінці серпня 1914 року, після дворічної відсутності, він увійшов у гирло Двіни і став біля
Ні царському урядові, ні чиновникам з морського міністерства — нікому не було діла до повернення експедиції. Дві-три маленькі замітки промайнули в газетах. І ім’я Сєдова було забуте.
Але прості люди — матроси Архангельського порту, рибалки з селища Крива Коса — зберегли пам’ять про героїчний похід Георгія Сєдова. Вірили: прийде час, і російський прапор, який не вдалося Сєдову донести до Північного полюса, буде піднято на вершині світу…
* * *
…Та твій похід на Півночі суворій —
Ніколи він не буде в забутті.
Весна 1937 року видалась рання. Цього року раніше від звичайного скресла крига на Північній Двіні.
В Архангельському порту відразу стало тісно від великої кількості пароплавів, барж і різних інших суден.
У лоцмана Архангельського порту Олександра Матвійовича Пустошного почалась гаряча пора. Ні один великий корабель не міг вийти на архангельський рейд або знятися з нього без допомоги лоцмана.
Напоєна водами численних приток, Північна Двіна, раніш ніж влитися в Біле море, ділиться біля Архангельська на багато рукавів. Одні з них широкі, інші — вузькі; деякі мілководні, інші глибокі. Чим ближче до гирла, тим течія ріки уповільнюється. На дно осідають міріади піщинок й дрібних часток глини. І там, де недавно ще було глибоко, несподівано з’являється мілина. Морякові, який не знає характеру і норову річки, не знайомому з її поведінкою, важко провести свій корабель так, щоб не натрапити на мілину. Для цього на допомогу приходить лоцман.
Олександр Матвійович Пустошний народився і виріс на Північній Двіні. З заплющеними очима міг він провести корабель по будь-якому звивистому рукаву до причалу і від причалу вивести у відкрите море.
З великою любов’ю до своєї відповідальної справи ставився лоцман Архангельського порту. І всі в порту поважали за це Пустошного. Всі знали про його участь у поході Сєдова до Північного полюса і чудово розуміли ті почуття, які хвилювали Пустошного, коли йому доводилось зустрічати чи проводжати кораблі, що йшли в Арктику.
Проводжаючи полярників, Олександр Матвійович завжди на прощання просив їх передати Арктиці його привітання. Коли ж Пустошний виходив у море назустріч полярникам, що поверталися назад, першими його словами були: «Ну як там, в Арктиці?»
За роки Радянської влади невпізнанно змінилась Арктика. На багатьох островах і на побережжі Льодовитого океану, там, де блукали ведмеді та песці,
Кожного разу, зустрічаючи або проводжаючи кораблі в Арктику, Пустошний замріяно думав про Північний полюс. Олександр Матвійович гаряче вірив, що рано чи пізно настане такий день, коли радянські люди відкриють для науки таємниці полюса: все йшлося до цього.
…Пізно вночі 22 травня Пустошний, після кількох днів, проведених на плавучому маяку в Білому морі, повертався до Архангельська.
Нічне небо було світле і прозоре. Над річкою кружляли чайки. Вверх і вниз по течії сновигали квапливі катери і буксири. На рейді біля причалів товпились океанські кораблі. Цілий ліс струнких корабельних щогл впирався в небо.
Картина знайома до найменших подробиць розгорталася перед Пустошним. Він стояв біля руля і вів свій катер до причалу Соломбальської пристані. Коли до пристані було зовсім недалеко, Олександр Матвійович помітив на ній групу лодей. Хтось привітно махав йому рукою. Пустошний здивувавя: що це раптом привело його друзів сюди в непризначений час?
Пустошний зійшов на пристань. Тісним колом його оточили друзі.
— Що це у вас вигляд такий, наче ви всі іменинники? — спитав Пустошний.
— Почекай, зараз і ТИ будеш іменинником! — весело відповів старий моряк, один з друзів, і, розгорнувши місцеву газету, почав голосно читати: — «Більшовицький привіт героїчним синам нашої Батьківщини, завойовникам Північного полюса! Двадцять першого травня тринадцять відважних синів соціалістичної країни висадились на Північному полюсі».
— Ану, давай сюди! — вигукнув лоцман.
— «ЦК ВКП(б)… — поспішно ковтаючи слова, читав він. — Об 11 годині 10 хвилин літак „СРСР-Н-170“ під керуванням Водоп’янова… пролетів над Північним полюсом… Крижина, на якій ми зупинились, розташована, приблизно, за 20 кілометрів за полюсом по той бік… Крижина цілком придатна для наукової станції, що дрейфує у центрі Полярного басейну…»
Від хвилювання перед очима Пустошного підстрибували рядки.
— Нарешті… нарешті!.. — бентежно прошепотів Олександр Матвійович: — Ось коли здійснилась велика мрія! — І раптом схопив в обійми своїх друзів: — Та розумієте ви, яка це радість? — Адже наш полюс! Наш! Здійснилась мрія!..
Але раптом Пустошний розціпив обійми, повільно зняв кашкет і, важко зітхнувши, промовив:
— Бідний мій Георгій Якович! Рано ти жив… Поганий час випав на твою долю… Скільки принижень довелось перенести тобі, коли ти збирався в похід! — Обернувшись до друзів, Олександр Матвійович згадав про далекі дні: — Які часи були… царський уряд палець об палець не вдарив, але ж Георгій Якович для батьківщини старався… Не для себе шукав слави — для Росії… Щоб російський прапор підняти на полюсі, він віддав своє життя. Вмираючи, він сказав: «Все пропало!..»