Північна Одіссея

Лондон Джек

Тієї ж ночі, при блідому місячному світлі, втік товариш загиблого. Расмунсен даремно тривожив нічну тишу пострілами з револьвера — зброї, яку він застосовував скоріше спритно, ніж вправно. За тридцять шість годин індіанець дістався поліцейського поста на річці Великого Лосося.

— Це… це… смішна чоловік, — як ви казати? Клепки у голові немає, — пояснював перекладач здивованому капітанові. — Га? Так, так, божеволіти, сильно божеволіти. Яйця, яйця, весь час про яйця — розумієте? Скоро буде тут.

Минуло кілька днів, і Расмунсен прибув до поста на трьох нартах, зв'язаних докупи, і з усіма собаками в одній запряжці. Це було дуже незручно, і там, де дорога була погана, він мусив

переганяти нарти по черзі, хоча ціною» геркулесових зусиль примудрявся вести їх заразом. Він анітрохи не змінився в лиці, коли капітан сказав йому, що індіанець пішов у Доусон і тепер, мабуть, перебуває десь між Селкірком і Стюартом. Не зворушила його і звістка про те, що поліція проклала шлях до Пеллі; він уже досяг того фаталістичного стану, коли всі повороти долі — байдуже, добрі чи лихі — сприймаються як належне. Та коли йому сказали, що в Доусоні панує страшний голод, він усміхнувся, запріг собак і рушив далі.

Уже на наступній зупинці розкрилася загадка диму. Відтоді як на річці Великого Лосося почули, що до Пеллі прокладено шлях, димний ланцюг перестав маячити вдалині; і Расмунсен, згорбившись над своїм самотнім вогнищем, тільки й бачив, як повз нього строкатою низкою пролітають нарти. Першими промчали кур'єр і метис, що витягали його з озера Беннет; потім двоє нарт з поштою для Серкл-сіті; а за ними потяглася до Клондайку пістрява юрма шукачів долі. Собаки й люди виглядали свіжими, вгодованими, а Расмунсен і його пси схудли й охляли так, що від них лишилися шкіра та кістки. Люди з димного ланцюга були в дорозі один день із трьох, вони відпочивали й берегли сили до тієї миті, коли можна буде стати на битий шлях; а Расмунсен щодня рвався вперед, переборював себе і приборкував собак, ламаючи їхній дух опору.

Але сам він лишався незламним. Ці ситі, повні свіжих сил люди сердечно дякували йому за те, що він так старався їм на користь, — дякували, широко всміхаючись, і глумливо хихотіли; і тепер він усе зрозумів, проте не сказав їм нічого, навіть не затаїв на них зла. Це вже не мало значення. Ідея — у самій своїй сутності — лишалася незмінною. Він тут, і з ним його тисяча дюжин; Доусон близько; отже, нічого не змінилося.

Біля Малого Лосося йому не вистачило їжі для собак, і він віддав їм свої харчі, а сам до Селкірка їв самі боби — великі, грубі, темні боби, дуже поживні, — їв, хоч і згинався навпіл від корчів у шлунку. На дверях факторії у Селкірку висіла об'ява, що пароплави не ходять угору по Юкону вже два роки; це й спричинило таку дорожнечу на продукти. Йому запропонували обмін — чашку борошна за кожне яйце; але Расмунсен похитав головою і рушив далі. Десь неподалік від факторії він роздобув мерзлу кінську шкуру для собак, скотарі з Чилкута забили коней, а обрізки та тельбухи підібрали індіанці. Расмунсен і сам спробував жувати шкуру, та кінський волос ятрив виразки у роті, і біль був нестерпний.

Тут, у Селкірку, він зустрів перших провісників утечі з голодного Доусона; вони раз у раз траплялися назустріч, — страхітлива, жалюгідна юрма.

— Їсти нема чого! — казали вони знову й знову. — Їсти нема чого, доводиться тікати. Тільки й просимо в Бога, щоб навесні полегшало. Борошно — півтора долара фунт, та ніхто не продає.

— Яйця? — перепитав один з них. — По долару за штуку, таж їх немає.

Расмунсен зробив швидкий підрахунок.

— Дванадцять тисяч доларів, — мовив він уголос.

— Що? — не зрозумів чоловік.

— Нічого, — відповів Расмунсен і погнав собак далі.

Коли він прибув до річки Стюарта, що за сімдесят миль від Доусона, п'ять його собак здохли, а решта падали з ніг. Расмунсен теж впрягся у нарти і тягнув з останніх сил. Але навіть так він проходив не більше

десяти миль у день. Його вилиці й ніс, обморожені багато разів, почорніли й запеклися кров'ю. Великий палець, що мерз більше від інших, коли доводилося тримати поворотну жердину, теж обморозився й дуже болів. Нога все ще була взута у неоковирний мокасин, і її аж скручувало від болю. На Шістдесятій Милі останні боби, давно поділені на порції, скінчились; але про те, щоб торкнути запас яєць, Расмунсен не хотів і думати. Він навіть не дозволяв цій злочинній думці проникати у його свідомість — і сяк-так доплентався до Індіанської річки. Щедрість тутешнього старожила та свіже м'ясо щойно вбитого лося додали снаги йому та собакам; а добувшись до Ейнслі, він і зовсім збадьорився, бо, за словами втікача з Доусона, що покинув місто п'ять годин тому, він мав отримати за кожне яйце не менше долара з чвертю.

Він наближався до крутого берега, де стояли доусонські казарми, і серце в нього шалено калатало, а коліна тремтіли. Собаки були такі зморені, що він мусив спинитись і, чекаючи, поки вони відпочинуть, безсило прихилився до поворотної жердини. Мимо пройшов чоловік вельми солідного вигляду, у грубій ведмежій шубі. Він з цікавістю глипнув на Расмунсена, зупинився і діловито озирнув собак' і троє нарт, зв'язаних разом.

— Що везете? — спитав він.

— Яйця, — насилу відказав Расмунсен хрипким шепотом.

— Яйця! Ого-го! — Чоловік підскочив, крутнувся і шалено загопцював на місці.

— Та ну! І оце все яйця?

— Так.

— Слухайте, то ви, мабуть, Яєчний Чоловік? — Він обійшов Расмунсена кругом і глянув на нього з іншого боку. — Скажіть, ви — це він, правда ж?

Расмунсен не був того певний, проте сперечатися не став, і чоловік у шубі дещо заспокоївся.

— То скільки ви за них просите? — обережно спитав він. Тут Расмунсен трохи знахабнів.

— Півтора долара, — сказав він.

— Гаразд! — поспішно згодився чоловік. — Дайте мені дюжину.

— Я… я мав на увазі, півтора долара за штуку, — боязко пояснив Расмунсен.

— Атож, я чув. Давайте дві дюжини. Ось пісок.

Чоловік вийняв туго напханий мішечок із золотом, товстий, мов сарделька, і недбало постукав ним об жердину. Расмунсен відчув дивне тремтіння під грудьми, лоскіт у ніздрях і майже непереборне бажання сісти й заплакати вголос. Та довкола уже почала збиратись юрма глядачів, люди витріщалися на нього та один за одним вимагали яєць. У Расмунсена не було терезів, але їх приніс чоловік у ведмежій шубі. Він люб'язно зголосився важити пісок, поки Расмунсен відпускав товар. Скоро у натовпі почалися чвари та галас. Кожен хотів купити, і кожен хотів, щоб його обслужили першим. Що більше хвилювалися довкола, то спокійнішим ставав Расмунсен. Тут щось не те. Мабуть, недарма вони так розмітають ті яйця. Розумніше було б трохи зачекати, а потім дізнатися ціну. Може, тепер яйце коштує вже два долари. Та хоч там як, а півтора долара він завжди отримає.

— Все, годі! — крикнув він, розпродавши пару сотень. — Більше не продаю. Втомився. Мені ще треба знайти житло, а тоді — приходьте, прошу.

Натовп загудів, але чоловік у ведмежій шубі підтримав Расмунсена. Двадцять чотири мерзлих яйця торохтіли у його глибоких кишенях, а що їстимуть інші — йому було цілком байдуже. До того ж, він бачив, що Расмунсен ледве тримається на ногах.

— Тут є одна хатина, за другим поворотом від «Монте-Карло», — сказав він, — вікно там із пляшок для содової. Вона не моя, але мені доручили її здати. Ціна десять доларів на день, та це ще й дешево. Ви вселяйтеся, а я зайду до вас згодом. Не забудьте: вікно з пляшок… Тра-ля-ля! — проспівав він. — Піду до себе їсти яєчню та мріяти про рідний дім.