Північна Одіссея
Шрифт:
— Стривай, — заклопоталася матір. — Гадаю, з буханцем нічого не станеться, якщо я відріжу тобі ще шматочок хліба — тоненький.
І вона виконала хитрий фокус. Вдавши, що відрізала йому шматок від буханця, мати поклала буханець та шматок назад у хлібницю, а сама дала сину один зі своїх двох шматків хліба. Їй вірилося, що вона обдурила його, але син помітив її жонглерство. Проте шматок безсоромно взяв. Він дотримувався тієї точки зору, що мати, з її хронічною хворобою, все одно ніякий їдок.
Бачачи, що син жує хліб усухом'ятку, вона простягнула руку і долила йому кави зі своєї чашки.
— Щось не йде сьогодні кава зранку, — пояснила вона.
Далекий гудок, протяжний
— Побігли, а то не встигнемо, — сказала мати, прикручуючи в лампі гніт і гасячи вогонь у печі.
Навпомацки спустилися вони сходами. Надворі було ясно й холодно, і при першому дотикові вуличного повітря Джоні пробрав дрож. Зорі в небі ще навіть не почали бліднути, і місто лежало в темряві. Вони з матір'ю рушили, шаркаючи ногами. Не було в м'язах їхніх ніг особливого бажання ступати чітко і бадьоро.
Через п'ятнадцять хвилин мовчазної ходьби мати звернула праворуч.
— Дивись, не спізнись, — попередила вона сина наостанок і розчинилася в темряві.
Хлопець не відповів і зосереджено покрокував далі. В оселях поблизу заводу повсюдно розчинялися двері, і невдовзі він став часткою величезної маси людей, яка сунула в темряві вперед. Хлопець поглянув на схід. Через зубчастий обрій міських дахів почало переповзати бліде вранішнє світло. Оце і був увесь шматочок дня, який йому зазвичай щастило уздріти. Повернувшись до нього спиною, він приєднався до робочої бригади.
Усередині рядами стояли верстати, і він зайняв місце за одним з них. Перед ним, над ящиком з маленькими котушками, знаходилися великі котушки, що швидко оберталися. На них він мав намотувати джутові нитки з маленьких котушок. Робота була проста. Все, що вимагалося, — це прудкість. Маленькі котушки змотувалися так швидко, а великих котушок, на які ці нитки намотувалися, було так багато, що не лишалося жодної вільної хвилини.
Хлопець працював механічно. Коли маленька котушка закінчувалася, він лівою рукою вмикав гальмо й одночасно великим та вказівним пальцями правої руки ловив кінець нитки на повній маленькій котушці. Ці дії він виконував обома руками синхронно і прудко. Потім швидким помахом рук він робив ткацький вузол і відпускав котушку. З цими вузлами жодних проблем не виникало. Колись він навіть похвалився, що навіть уві сні може їх в'язати. Це він інколи й робив, коли йому снилося, що він кожної ночі, впродовж століть, тільки те й робить, що безкінечно в'яже і в'яже ткацькі вузли.
Дехто з хлопців ухилявся від роботи. Вони марнували свій та машинний час, не замінюючи маленькі котушки, коли ті змотувалися. А щоб хлопці цього не робили, існував наглядач. Застукавши якось сусіда Джоні за таким фокусом, він добряче нам'яв йому вуха.
— Дивись, як працює Джоні! Чому ж ти не такий, як він? — гнівався наглядач.
Котушки у Джоні вертілися щодуху, але його мало втішила ця непряма похвала. Колись він радів їй… Але то було давно, дуже давно. Без жодної емоції на апатичному обличчі слухав хлопець, як з нього роблять блискучий взірець для інших. Він був бездоганним робітником. Він знав це. Йому казали це, і досить часто. Ця похвала звучала як банальність і вже нічого для нього не означала. З бездоганного робітника він поступово перетворився на бездоганний верстат. І якщо в його роботі трапиться збій, то це буде як збій роботи верстата через недоброякісний матеріал. Для нього помилитися було те ж
І не дивно. Він завжди відчував себе невід'ємною частиною машинерії, споріднився з нею. Вона майже увійшла в його плоть та кров. Принаймні він з нею виріс і на ній виховався. Дванадцять років тому в ткацькому цеху цього ж заводу зчинилася невеличка збуджена біганина. Бо зомліла мати Джоні. Її поклали на підлогу посеред пронизливо виючої машинерії. Від верстатів відкликали двох немолодих жінок. Допомагав їм начальник цеху. І через кілька хвилин у ткацькому цеху стало на одну живу душу більше, аніж туди увійшло вранці. То був Джоні, народжений з гепанням та гуркотом ткацьких верстатів у вухах і чиїм першим подихом стало тепле вологе повітря, густо насичене летючими волокнинками. Щоб очистити від них свої легені, він кашлянув у перший же день свого життя. І відтоді завжди кашляв через це.
Сусіда^Джоні, якому накрутили вуха, запхикав і зарюмсав. Його обличчя перекривилося від ненависті до наглядача, який продовжував здалеку поглядати на нього; але тепер кожна котушка розмотувалася без зволікань. Той хлопець страшенно лаявся на котушки, що перед ним крутилися, але звук його крику глухнув, не пролетівши й півдюжини футів, бо ревіння та гуркіт, що панували в цеху, стіною ставали на його шляху.
Усього цього Джоні не помічав, бо звик сприймати речі такими, як вони є. Окрім того, все стає одноманітним від повторювання, а свідком подібних сцен він уже бував багато разів. На його думку, опиратися наглядачу було так само безглуздо, як і опиратися, скажімо, верстатові. Машини спеціально зроблені так, щоб виконувати окремі завдання. Так само і з наглядачем.
Але об одинадцятій в цеху намітилося деяке пожвавлення. Якимось незбагненним магічним чином це пожвавлення передалося повсюдно. Одноногий хлопець, сусіда Джоні, прудко застрибав долівкою до порожнього возика для ящиків з котушками і мало не пірнув у нього разом зі своїми милицями. З'ясувалося, що то прийшов директор заводу в супроводі якогось молодика. Директор був добре вбраний, у накрохмаленій сорочці — справжній джентльмен, за класифікацією Джоні. З ним був «інспектор».
Проходячи повз хлопців, він пильно до них придивлявся. Інколи зупинявся і щось питав. При цьому йому доводилося кричати на всю міць своїх легенів, і в такі хвилини обличчя його сміховинно кривилося від зусилля, яке він докладав, щоб його почули. Своїм чіпким і швидким поглядом він помітив порожній верстат біля Джоні, але не сказав нічого. Щоб відвести Джоні від верстата і щось йому сказати, він узяв хлопця за руку, але здивовано вигукнув і відразу ж відпустив.
— Який худий! — стурбовано мовив директор, і на його обличчі мимохіть з'явилася отетеріла гримаса.
— Як скіпка! — підтвердив інспектор. — Ви тільки погляньте на ці ноги. У хлопця явний рахіт, хоча і в початковій формі. Так і до епілепсії недовго або до туберкульозу — хто з них перший встигне.
Джоні слухав, але не розумів. Ба більше — майбутні болячки й небезпеки його не цікавили. Він більше переймався набагато серйознішою небезпекою, яка загрожувала йому в особі інспектора.
— Хлопчику, скажи мені правду, — сказав, а вірніше, нахиляючись до Джоні, закричав інспектор до вуха, щоб той краще його чув, — скільки тобі років?
— Чотирнадцять, — збрехав Джоні, вигукнувши на всю міць своїх легенів. І так гучно він збрехав, що аж зайшовся сухим гавкаючим кашлем, який виштовхав з його легенів усі ті ворсинки, що потрапили туди ще зранку.
— А на вигляд — шістнадцять, — мовив директор.
— Або ж шістдесят, — похмуро пожартував інспектор.