Північна Одіссея
Шрифт:
Наступного ранку, коли ще не розвиднілося, вона прийшла будити його. За тиждень Джоні добре відіспався і тому прокинувся легко. Він не пручався і не став хапатися розпачливо за ковдру, коли мати стягнула її з нього. Він лежав спокійно і спокійно заговорив.
— Даремно, мамо. Не треба.
— Ти запізнишся, — сказала вона, подумавши, що Джоні іще осовілий і не зовсім прокинувся.
— Я вже прокинувся, мамо, і кажу тобі, що не треба. Краще не чіпай мене. Я не буду вставати.
— Але ж ти втратиш роботу! — скрикнула вона.
— Я не встану, — повторив Джоні якимось дивним байдужим голосом.
Того
Коли з'явився ескулап, Джоні спокійно спав, а прокинувшись, спокійно дав поміряти свій пульс.
— З ним усе гаразд, — доповів лікар. — Він украй виснажений, от і все. Та і м'язів малувато на кістках.
— Він завжди був таким, — поквапливо запевнила лікаря мати, наче виправдовуючись.
— Мамо, йди звідси, дай мені трохи подрімати.
Ці слова Джоні мовив спокійно й безтурботно. Так само спокійно й безтурботно перевернувся він на бік і заснув.
О десятій ранку він прокинувся і вдягнувся. Вийшовши на кухню, він застав там перелякану матір.
— Мамо, я йду з дому, — оголосив він, — і тому зайшов попрощатися.
Мати раптом накинула на голову фартух, сіла та й заплакала. Джоні терпляче чекав.
— Треба було мені раніше здогадатися, — хлипала вона. — І куди ж ти підеш? — нарешті спитала мати, знімаючи фартух з голови й отетеріло, але з деякою цікавістю дивлячись на сина.
— Не знаю, куди завгодно.
Коли він вимовив ці слова, в його уяві раптом дивовижно чітко виникло дерево, що росло на протилежному боці вулиці. Воно наче ховалося у нього під повіками, і він при бажанні міг бачити його в будь-який момент.
— А робота? — спитала матір з тремтінням у голосі.
— Я більше ніколи не працюватиму.
— Господи милосердний, Джоні! — зойкнула вона. — Не кажи так!
Те, що він сказав, було для неї блюзнірством. Його слова вразили її так, наче щойно її син зрікся Бога.
— Та що ж на тебе найшло, га? — спитала вона, марно намагаючись напустити на себе суворість.
— Цифри, — відповів Джоні. — Просто цифри. Цього тижня я зробив багато обчислень, і вони мене дуже вразили.
— Не розумію, до чого тут цифри, — пирхнула матір.
Джоні розуміюче та поблажливо посміхнувся, і мати пережила легкий шок, усвідомивши, що в синові не лишилося ані грана колишньої сварливості й дратівливості.
— Зараз я тобі все поясню, — сказав він. — Я страшенно втомився. Через що я втомився? Через рухи. Я виконував рухи увесь час відтоді, як народився. Мені набридло рухатися, і тому рухатися я більше не буду. Пам'ятаєш, коли я працював на скляному заводі? Я обробляв триста пляшок щоденно. Гадаю, на кожну пляшку я витрачав приблизно десять різних рухів. А це — тридцять шість тисяч рухів на день. За десять днів — триста шістдесят тисяч рухів. За місяць — один мільйон вісімдесят тисяч рухів. Відкидаємо вісімдесят тисяч… — мовив він голосом самовдоволеного філантропа, що робить благодійний жест, — відкидаємо вісімдесят тисяч, лишається мільйон рухів на місяць. За рік виходить дванадцять мільйонів. А на ткацьких верстатах я рухаюся вдвічі швидше. У результаті
— А як же Віл та діти? — розпачливо спитала мати.
— Ото-ж-бо, Віл та діти, — луною відгукнувся він. Але в голосі його не було ані злості, ані роздратування.
Джоні давно знав, що мати плекала певні надії стосовно молодшого сина, але його це вже не цікавило і не турбувало. Усе втратило своє значення. І навіть це.
— Я знаю, ма, що планувала ти для Віла: щоб він ходив до школи, а потім учився на бухгалтера. Але то все марно. Так не вийде. Я кидаю це заняття. І йому доведеться піти на роботу.
— І оце — подяка за те, що я тебе виховала! — знову зарюмсала мати, прикрившись фартухом і роздумуючи, чим зарадити.
— Нічого ти мене не виховала, — відповів Джоні з печаллю і лагідністю в голосі. — Я сам себе виховав, ма, і також виховав Віла. Він — більший за мене, кремезніший і вищий. Коли я був малим, я завжди недоїдав. Коли він був малим, я заробляв на харчі для себе і для нього. Але з цим покінчено. Нехай Віл або йде працювати, як я, або нехай іде під три чорти, і мені байдуже, що він обере. Я втомився. І тому я іду. Ти не хочеш зі мною попрощатися?
Мати не відповіла. Знову закрила вона обличчя фартухом і знову заплакала. Джоні на мить затримався в дверях.
— Не знаю — я завжди робила все, що могла, — хлипала вона.
Вийшовши з будинку, він пішов по вулиці. Раптом погляд Джоні упав на поодиноке дерево, й обличчя його просіяло млявою радістю.
— Просто сидітиму і нічого не робитиму, — сказав він сам собі впівголоса замріяним тоном. Потім задрав голову догори, але в очі йому блиснуло сонце і на мить засліпило.
Джоні йшов довго і не поспішаючи. Діставшись до джутового заводу, він пішов повз нього. До його вух долетів приглушений шум ткацького цеху, і він посміхнувся. То була спокійна і беззлобна усмішка. Ні до кого і ні до чого не відчував він ані огиди, ані ненависті. Навіть до верстатів, що пронизливо верещали й гупали. Не було в його серці злоби. Не було в ньому нічого, окрім нестримного, схожого на голод бажання відпочити.
Будинки й заводи почали віддалятися і зменшуватися, а з наближенням до сільської місцевості ставало дедалі більше відкритих, незабудованих і неогороджених ділянок. Нарешті місто лишилося позаду, і Джоні вийшов на обсаджену зеленими деревами дорогу, що бігла вздовж залізничної колії. Своєю ходою він був не схожий на людину. Не був він схожий на людину і своїм виглядом. Джоні виглядав пародією на людину. То була якась викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна.