Північна Одіссея
Шрифт:
— А ви часом не родич Маккоя з «Баунті» [40] ? — спитав капітан.
— Він був моїм прадідом.
— Ага, — мовив капітан і замислився. — Мене звуть Девенпорт, а це — мій перший помічник, містер Коніг.
Вони потисли один одному руки.
— А тепер — до діла. — Капітан говорив швидко, і його поспіх спричинявся загрозливою ситуацією. — Ми горимо вже більше двох тижнів. Корабель може вибухнути і розвалитися к бісу в будь-який момент. Тому я і взяв курс на Піткерн [41] .
40
«Баунті».— У 1789 р. частина команди англійського військового корабля «Баунті», що йшов з Таїті, повстала. Капітана з його прибічниками висадили на баркас, частина бунтівників залишилася на Таїті, де їх знайшли і судили, а дев'ятеро моряків з тринадцятьма таїтянськими жінками й шестеро полінезійців з різних островів, які мали стати рабами, продовжили свій шлях на «Баунті», поки не знайшли безпечний, придатний для життя острів Піткерн. Через два роки почався розбрат, насильницькою смертю померли всі полінезійці, кілька жінок, а з англійців лишився тільки Алек Сміт, прототип діда Маккоя. У 1800 р. він став правителем колонії, яка тоді складалася з жінок і малих дітей, увів читання Біблії й справедливі закони. Колонію знайшли лише у 1814 році, на острові панував лад і спокій, а її жителі були приязними й набожними людьми.
41
Піткерн— острів, площа 5 км 2, скелясті береги, близько 100 жителів (приблизно стільки було і за часів Лондона), розміщений посередині Тихого океану між Австралією та Південною Америкою.
— У такому разі ви помилилися, капітане, — зазначив Маккой. — Вам треба було зайти на Мангареву. Там — прекрасний берег, а вода в лагуні тиха і спокійна, як у ставку біля млина.
— Але сталося так, що ми — тут, і нічого вже не вдієш, — різко сказав перший помічник. — У тім-то й річ. Ми — тут, і треба щось робити.
Маккой похитав головою і приязно посміхнувся.
— Тут зробити нічого не можна. У цьому місці немає пологого берега. Тут навіть немає якірної стоянки.
— Брехня! — сказав перший помічник. — Брехня! — майже вигукнув він, і капітан зробив йому знак бути стриманішим. — Що ви таке кажете! А де ж ви тоді тримаєте вашу шхуну, тендер чи що там у вас? Га? Відповідайте.
Маккой люб'язно посміхнувся і так само люб'язно відповів. Його посмішка була як ласкавий дотик, як ніжні обійми, які огорнули втомленого і роздратованого помічника, наче втягуючи його в затишок і спокій сумирної й урівноваженої душі Маккоя.
— Немає у нас ані шхуни, ані тендера, — відповів він. — А наші каное ми витягуємо на високий берег.
— Щось із трудом віриться, — пирхнув помічник. — Як же ви тоді вибираєтеся на сусідні острови? Скажіть мені, будь ласка.
— А ми нікуди і не вибираємося. Інколи я їжджу сам, як губернатор Піткерна. Коли я був молодший, то, бувало, багато подорожував — інколи на торгових шхунах, але, головним чином, на місіонерському бризі. Але його вже нема, і ми покладаємося на транзитні судна. Буває, що їх до нас заходить аж по шість на рік. А буває, що впродовж року, а
— Ви що, хочете сказати… — почав було помічник. Але тут його перервав капітан:
— Досить. Ми втрачаємо час. Що робити, містере Маккой?
Старий спрямував свої лагідні, як у жінки, очі у бік берега, і капітан з помічником простежили за його поглядом — від поодинокої скелі Піткерна до команди, що скупчилася в носовій частині корабля і стурбовано чекала — яке ж рішення буде виголошено. Але Маккой не поспішав. Він мислив плавно і повільно, крок за кроком, з упевненістю розуму, що все в житті сприймав без роздратування й люті.
— Зараз вітер слабкий, — нарешті мовив він. — Звідси починається сильна течія, що йде на захід.
— Саме через неї ми й заходили з підвітряного боку, — перервав його капітан, бажаючи продемонструвати свою фаховість у мореплавстві.
— Так, саме вона і змусила вас підходити з підвітряного боку, — погодився Маккой. — Так-от: сьогодні ви проти цієї течії йти вже не зможете. А коли б і змогли, то все одно тут немає обмілини. І ви безповоротно втратите корабель.
Він зробив паузу, і капітан та помічник з відчаєм поглянули один на одного.
— Але я скажу, що ви можете зробити. Уночі бриз посилиться — бачите хвостики отих хмар? А отой мис — ген там, з навітряного боку, бачите? Саме звідти, з південно-східного напрямку і вирушить ваше судно, причому — якомога мерщій. До Мангареви триста миль. Ви йтимете туди з попутним вітром. І там для вашого корабля знайдеться прекрасна мілина.
Помічник похитав головою.
— Ходімо до каюти, поглянемо на карту, — сказав капітан.
Повітря в замкненій каюті, куди зайшов Маккой, було ядучим і задушливим. Струмені невидимих газів, що час від часу проникали всередину, потрапляли в очі, викликаючи в них різкий біль. Підлога в каюті була майже нестерпно гарячою для його босих ніг. Усе його тіло вкрилося рясним потом. З неприємним передчуттям озирнувся Маккой довкола. Цей зловісний підспудний жар не на жарт перелякав його. Здавалося, що кабіна не зайнялася лише чудом. Він відчув себе наче всередині духовки, у якій температура будь-якої миті може зрости стократно і спопелити його, як жмут сухої трави.
Коли він підняв одну ногу і почухав стопу об холошу штанів, помічник недобре посміхнувся, скоріш не посміхнувся, а злобно вишкірився.
— Передпокій до пекла, — сказав він. — А саме пекло — прямісінько у вас під ногами.
— Ох і пече ж! — мимовільно скрикнув Маккой, промокаючи обличчя бандановою хусточкою.
— Ось де — Мангарева, — мовив капітан, схиляючись над столом і показуючи на чорну цятку посеред білого обширу карти. — А отут, у проміжку, є іще один острів. Чому б не спробувати дістатися туди?
Маккой не поглянув на мапу.
— То — острів Кресент-Айленд, — відповів він. — На ньому ніхто не живе, і висота його лише два чи три фути над водою. Лагуна там є, але без входу. Ні, вам краще йти на Мангареву.
— Мангарева — так Мангарева, — мовив капітан Девенпорт, перериваючи гаркітливе заперечення помічника.
— Збирайте команду на кормі, містере Коніг. Матроси підкорилися і зморено подибали по палубі, натужно намагаючись поспішати. Величезна втома проглядала в кожному їхньому русі. З камбуза вийшов послухати кок, а біля нього тинявся юнга.